Легенду я чула колись ще малою,
Про край де літа ластівки над горою.
Де води несуться й співа водограї,
В ланах серед жита зайців живуть зграї.
Там край де немає ні горя,ні лиха.
Де завше погода погожа і тиха.
Там спів солов’їний весь день не стихає.
Й здавалося б зла в тому місці немає.
Та хмар сизих вітром нагнало так тихо,
мов хвилею чорною прийшло в край той лихо.
Вітрами розлючено билось об скали,
Рівняло з землею лани із полями.
Куйовдило гриви зеленом лісам,
Й молитви воздались тоді небесам.
Усе живе впало немов на коліна,
Й просило рятунку в лихую годину.
Зібралось до купи і в битву вступило,
І тихо молитви свої говорило.
Легенда – історія тиха забута,
Рядками сторінки у книжку прикута.
Легенду в дитинстві мені розказала
Людина,що в краї молитви казала.

Залило туманом долину,
У горах,немов у хустках.
Вповила природа те місце,
Що я ввіконвічу в рядках.
Там тиша і спокій панує,
Тремтить і бринить там вода.
І вітер там рвучко вирує
Обходить те місце біда.
Там ніжно співа над поточком,
Пісні свої нам соловей,
І хатки горбок за горбочком,
Стежки від дверей до дверей.
І золотом сяють дзвіниці
На храмах у місці осім.
І манять мов медом криниці,
Холодним нектаром своїм.
І лісу п’янка прохолода,
Панує у краю моїм.
Яка ж навкруги ладна врода
Панує там де мій дім.