‎По темних дорогах, глибоких долинах,
‎Де місяць блідий і холодний висить.
‎Там Лихо старе по стежинах блукає,
‎Шукає він душу, щоб занапастить.
‎
‎У оці його завжди зимно й самотньо,
‎А пальці – мов гілля сухе й без життя.
‎Воно не кричить – лиш тихенько шепоче ,
‎”Прийми мене швидше, я доля твоя”.
‎
‎І сяде на серці, як тінь на віконце,
‎Не гріє теплом,в лиш холодом з дна.
‎Не хоче ні щастя, добра, ні достатку,
‎Лиш голод і біль, щоб просвіту не знав.
‎
‎Та є і у Лиха своя таємниця,
‎Воно колись теж було світле й живе.
‎Та людська жорстокість, брехня і байдужість,
‎Зробили з добра йому темне лице.
‎
‎І ходить воно по дорогах гуляє,
‎Несе на собі тіні людських провин.
‎І плаче коли хтось у пісні згадає,
‎Вже й хоче спочити, та мусить іти.
‎
‎Не згадуйте Лихо коли ніч на дворі,
‎Бо прийде у гості – не схоче піти.
‎Але в кого в серці ще іскра палає,
‎Не зможе до того воно підійти.
‎

‎У хащах темних, де вітер гуляє,
‎На курячих ніжках хатинка стоїть.
‎І вдень і вночі, тиша там аж лякає,
‎Межа між світами мерців і живих.
‎
‎Сидить там бабуся з сумними очима,
‎У них і вогонь і тиша віків.
‎Вона розуміє природу і духів
‎Завжди на сторожі, не пройде лихий.
‎
‎Не просто то відьма, а знань охоронець,
‎Вона пам’ятає як світ утворивсь,
‎Іще береже дуже давні закони,
‎Коли навіть світ і не знав про папір.
‎
‎До неї ідуть – ті що долі шукають,
‎Хто правди шукає, чи зцілення сил.
‎І кожен їй платить – бо Яга знає,
‎Що без оплати не буде і крил.
‎
‎Сміється Яга коли буря находить,
‎Ночами в котлі трави варить вона.
‎Там слово її то могутнє закляття,
‎І плине по лісу смачний аромат.
‎
‎Та хоч і бояться її по всіх селах,
‎Але володіння в повазі завжди.
‎Тому що Яга береже ліс і землі,
‎Які давно предки їй заповіли.
‎
‎Яга не лиха – вона лиш рівновага,
‎Що межі тримає на лезі тонкім.
‎І хто серцем чистий – тим допомагає,
‎Та смерть буде тим що з брехнею прийшли.
‎
‎Отак і живе стара, мудра бабуся,
‎Межу стереже і прадавній закон.
‎Бо Баба Яга то і смерть і підтримка,
‎Залежно з яким ти проханням прийшов.
‎

‎Жив він колись серед люду, як всі,
‎Та темрява в серці зростала в тіні.
‎Забув він про світло, забув про життя,
‎І смерть не прийняла його до кінця.
‎
‎Під місяцем ходить, у тиші гуде,
‎Там холод і страх, ще й повітря гірке.
‎І кров його манить, та сила людська,
‎Що тягне до світла, де квітне життя.
‎
‎Він чує серця, що б’ються вночі,
‎І шепіт душі, то для нього як спів.
‎Але не завжди зло в очах Упиря,
‎Він іноді плаче згадавши життя.
‎
‎Колись був він воїном, сином села,
‎Та стежка проклята його повела.
‎Забув як сміявсь, як любив і як жив,
‎І став між світами ходити як тінь.
‎
‎Старі люди кажуть: мовчи у пітьмі,
‎Не грайся із ніччю, не жартуй в темноті.
‎Бо там де Упир ступає на шлях,
‎Вмирають всі квіти, вмирає і птах.
‎
‎Та може Упир став такий із-за болю,
‎Що ходить вночі і не має спокою.
‎І тільки світанок, мов чиста ріка,
‎Зітре його тінь, не залишить сліда.
‎

‎Стою на горі,де світло й простори,
‎Де гори цілують небесні хмарки.
‎Звертаюсь до вітру, до вільного брата,
‎Щоб те що цікавить мені розповів.
‎
‎Скажи мені вітре – питаю я щиро,
‎”Чому у життя така стежка мінлива”.
‎”То сонце сміється,то хмара гримить,
‎І серце не знає, де правда, де ні” ?
‎
‎А вітер зітхає – життя й є дорога,
‎Де вчишся любити, дружити, зростать.
‎Не бійся ти бурі – вона не ворожа,
‎Вона тебе вчить, як сильнішим ставать.
‎
‎А як же любов – спитав вітра несміло,
‎Вона ж як вогонь , і гріє й пече.
‎Любов – мовив вітер, то диво безцінне ,
‎Вона живе в тому, хто любов’ю живе.
‎
‎А люди? – питаю, чому так буває,
‎Не бачать ,як іншій людині болить.
‎Бо серце закуте у тишу і заздрість,
‎Той лід лиш розтопить сльоза доброти.
‎
‎Я довго мовчав і дивився у небо,
‎А вітер кружляв і неначе навчав.
‎Сказав він мені, ти в собі не копайся,
‎Бо сенс – у дорозі, в сім’ї, у роках.
‎
‎І він обійняв мене, до прохолоди,
‎Та тихо сказав – ти живи і палай.
‎Я поруч завжди, коли втомишся, свисни,
‎Тебе підхоплю я,про це пам’ятай.
‎

На роздоріжжі, де туман сідає,
‎Стояли дві сестри – мов день і ніч.
‎Одна – в вінку,що вплетене зірками,
‎Друга – у хустці як холодний лід.
‎
‎Доля тихенько шепче, ” Йди не бійся”,
‎Твоя стежина , буде світлий шлях.
‎Хто серцем вірить, той не заблукає,
‎Хай навіть буря реве по горах.
‎
‎Недоля поряд гучно засміється,
‎”Куди підеш ти, буде вир і страх”.
‎Хто сильно мріє – той живе в примарі,
‎Хто надто любить – буде у сльозах.
‎
‎Так ходять разом подруги, сестриці,
‎Одна дає, а інша все бере.
‎І лиш людина завжди метушаться,
‎Не може вибрати до кого з них піде.
‎
‎Буває в сутінках гуляють по дорозі,
‎Переплітаються весь час у них сліди.
‎Аби людина серцем відчувала,
‎Яким шляхом, й куди їй краще йти.
‎
‎Бо Доля і Недоля рідні сестри,
‎Вони як день і ніч, вони не вороги.
‎Без темряви не зрозумієш світла,
‎Без втрат не знайдеш щастя у собі.

‎

Іде Коляда по білому світу,
‎Із свічкою ясною, з піснею в літу.
‎Зірниця у небі – то Божий вогонь,
‎Що гріє серця і кличе у сон.
‎
‎Співають дівчата, дзвонять колісниці,
‎На вікнах мороз, аж тріщать рукавиці.
‎А хлопці, як соколи, стукають в хати,
‎Щоб людям добро і достаток бажати.
‎
‎Світяться віконця, пахне кутя,
‎По дворах ходить дитяча гурба.
‎Бо де Коляда ступає ногою,
‎Там родиться світ, там весілля довкола.
‎
‎Дажбог усміхається в полум’ї свята,
‎Сонячне коло спішить оживати.
‎У небі Сварог вогонь роздуває,
‎І в серці людському жар світла палає.
‎
‎Лада вкладає любов у серця,
‎Щоб Рід не згасав, пам’ять завжди жила.
‎І кожен в цей вечір, під спів Коляди,
‎Відчули силу живої води.
‎
‎Нехай Коляда нас благословляє,
‎Дім від негоди оберігає.
‎Бо де шана сонцю і Роду жива,
‎Там вічно палає життя, як зоря.
‎