Жбурнули ляльку, кинули в сміття.
Так необачно й безпощадно.
Лежить собі, а погляд безпорадний
Блаженно просить, як мале дитя:

-«Не кидайте мене! Не треба, люди!
Була ж весь час я поруч і повсюди.
Я ж стільки років з вами провела…
Втішала вас я як могла.

А скільки сліз дитячих я всмоктала?
Не раз дітей я ваших утішала.
А ви…Ось так, в смітник мене…
Невже не йойкне серце кам’яне?»

Ось так і у житті:
Ми – ляльки, ми – забави.
Тоді потрібні, коли ми цікаві.
А згодом пропадає інтерес до нас.
І нас до смітнику. Всьому свій час.