Двом душам не судилося кохання,
Лиш вічна туга і страждання.
Вас кохатиму до смерті, Гетьмане!
Історія вкриє нашу любов туманом.
До останнього подиху не відречусь від Вас,
І хай немилосердний до нас час,
Проте смерть знову поєднає.
На цім світі Ваша любов тримає…
Це кохання нетлінне і святе,
Водночас грішне і гірке.
Недозволена любов, заборонена.
Та Вами я поневолена.
Нас єднає ідея — Україна,
Вам довіку залишусь вірною.
І хай пройдуть століття, хоч вічність.
Там Вам збережу свою вірність.
Тернове кохання, незабутнє.
Тільки Вами душа моя почута.
Тільки Вами живу і сміюсь.
За Вас Господу щодня молюсь.
Щоб зберіг Вас від горя і лих,
Від людей лукавих і злих;
Щоб сповнили Ви задум про волю,
Досить Вкраїні схилятись від болю!
Гетьмане! Як Вас на землі не стане,
Я тополею біля річки постану,
За Вами тужити і плакати не стану,
Бо вітром Вашу душу дістану…
І ніколи більш не відпущу,
А тих, хто стояв між нами, прощу,
Бо вчить Бог пробачати,
Йому Одному дозволено наші гріхи відпускати…
Як хочеться до Вас притулитись,
В обіймах загубитись,
Забутись у цілунках і в коханні,
Лиш сам Бог знав, що бачились ми востаннє!
Полинова доля, нещаслива…
Краще б своє серце у воді втопила,
Та вогонь кохання вашого вертав.
Ще ніхто ніколи мене так не кохав!
Іване, гину від розлуки і кохання…
Я ж Вам свою душу назавжди віддала.
Мене мати тяжко проклинала,
Я від неї до Вас утікала.
І благала: не вертайте, залишіть!
Заховайте десь, а їм збрешіть.
Бо несила жити біля злої неньки,
До Вас горнеться моє серденько!
До Вас пісня моя смутна лине.
Краще згину!
Не судилося… Не звершилося.
Під Полтавою щастя загубилося.
Не кохана Вам і не дружина,
Та до смерті буду удовина.
Заховаю своє серце у монастирі,
Хай не нищать мою душу відьми й упирі.
Брудом обливали, жити не давали,
Та мого кохання до Вас не одібрали.
Бог мене прийняв під свою опіку,
Так серед сестер доживала віку.
І чекала смертний час, щоб зустріти Вас.
І ніщо вже не посміє розлучити нас…
16.05.2022

Така любов трапляється раз в сотні літ,
Її можна назвати для осені весняним привітом,
Бо на межі своїх епох закохані зустрілись,
Уникнути дарунку Бога чи спокуси долі не зуміли…
Та проти них повстав майже весь світ,
Бо заздрісно бачити пізно восени буйний цвіт!
І взявши право Бога, люди осудили,
Але кохання не спинили.
Бо небеса веліли: у благодаті ви кохайтесь!
Та тільки світ: ви у гріху, покайтесь!
І розлучали пару, та знищити кохання не зуміли.
Вони назустріч тайкома один до одного летіли.
Ховались за широколистим дубом і раділи,
В хмільній любові та обіймах мліли.
Мазепа їй листи і подарунки, а Мотря — сорочку й своє серце.
О, як же їм не хотілось, щоб завершилось все це!
Він їй цілунками зорі діставав із неба,
А вона казала, що їй, крім нього, більш нічого і не треба.
Крізь заборони й перешкоди пара зустрічалась,
Весна з Осінню таємно «повінчалась».
Здаватись на поталу ворогам не збирались,
На кохання нелегке завше опирались.
Іван їй персні й книгу дарував,
Так любляче до грудей кохану пригортав.
Дарма, що між ними відстань величезна,
Істинна любов безмежна!
Не було в ній ні фальші, ні обману,
Мотрона йому клялась: «Кохати до смерті вас не перестану!».
А він її благав ще трохи зачекати,
Щоби зумів дозвіл на шлюб взяти.
Їй все одно було на крики матері і «катування»,
Вона не відрікалася кохання!
І якби не війна, не державні справи,
Весілля восени б зіграли.
Та не судилося. Їхнє щастя загубилося.
Лиш згадувати зустрічі їм залишилося,
Бо силою їм розвели мости.
Не доплисти!
Її батьки видали насильно заміж за нелюба,
Вона його ніколи не полюбить!
А гетьман не забував її, та не міг нічого вдіяти.
За його спиною шлюб швидкий затіяли…
Вже осінь пізня переходила у вічну зиму,
Бо без коханої для нього всюди зимно.
І знову відстань. Недосяжне їхнє щастя.
Зате спогадів відібрати ворогам не вдасться!
Її весна стала плакати дощами,
Та не прокласти кладки між берегами.
Їх розлучила смерть. Непідкупна й невблаганна.
Залишилась в чорних шатах його кохана.
А він до неї в снах приходив, цілував.
Та від себе сумно відгортав,
Бо хотів, щоб вона жила, не тужила.
І, можливо, знову б полюбила.
Але Мотря не знаходила радості без нього,
Тому звернула свою душу до Бога,
Прийшла в обитель вічного спокою,
Кохання це пронеслось кривавою війною…
І як же їй тепер без нього?
Привела в монастир її дорога,
Щоб тут дожити до своєї смерті
І кинутись в Іванові обійми простерті.
Смерть, що їх розлучила, знову поєднає.
Мотря його віддано кохає!..
17.06.2022