Твердіють п’ятки
Надто довго я ходив по цій землі
Твердіють ранки
Досі помиляюсь, мов у перші дні
У пам’яті лиш те, що “не по праву”
Те, що не потрібно брати в славу
Як грішив я
Шкодив
Руйнував
Кого підло, безкорисно підставляв
Мішечок мій дорожній
Забитий золотом
Але чомусь порожній
Казали, що вже накип затвердів
А я у мить помолодів
Усю міцність шкіри та души
Ніколи не відчуєш ти
У вазоні стоять квіти.
Біла скатертина на столі.
За вікном лунає спів пташок,
добре пахне так селом.
Свіжо скошеною травою.
Жаби квакають в болоті,
кіт до кішки знов муркоче.
Пес шарко забіг до будки,
бо на подвір’я прийшов
гусак – хвалько.
Що коли шарко був малим
то той його ганяв.
На подівір’ї – гомін, сміх.
До баби й діда приїхала їх дітвора,
що цілий рік у місті прожила.
Знов завирувало тут життя.
До діда й баби молодість прийшла
Все відлетіло ---
і птахи, і осінь,
Зникла давно вже
молодість, пішла,
Слідом у спогади
іду дзвінкоголосі ---
Краси та ніжності,
душевного тепла.
Бреду по снігу
і босоніж росах,
Любуюсь осінню
і квітами весни,
В дощах, серпанках,
у травневих грозах
Роки минулі
кращими були.
Я повертаюся
щомиті в ту годину,
В обіймах вітру
берегом іду,
І до ліска, в поля,
до гаю лину,
Усе покинуте
у спогадах знайду.
10.12.2023.
Інколи не розумів смисла в цій землі
Один багатий.., другий бідний.., третій вже злодій..
У когось Вілла на Ямайці, в іншого у Франції..
А хтось немає дому, і живе на станції.
Хтось краде мільйони, хтось краде жувачки..
Але двоє сядуть, бо по закону виноватці.
Але мажор не сяде, бо гроші все відмажуть
А цей бомж, що лиж жувачку вцупив, на довічне сяде.
І життя вроді прекрасне, вроді й весело живеться
Але тим мажорам завжди мало, бо хочуть красти в менших..
Хочуть ту машину на двадцятих шинах, а бомжу лиш хочеться - пережити зиму..
Хтось жопу у Дубаї гріє, і говорить - ЖАРКОО, а бездомна та особа, сидить в -20.
Лише 20.. молодій людині..
А насправді він на вигляд, пенсію повинен!
Він лиш хотів поїсти, він лиш хотів добра..
Але вокзальна станції - лише його.. Зупинка!
в дитячі роки здавалось їй
життєве поле довгим і розлогим
мрій красивих, добрих рій
біг за дитинством босоногим
в юні роки здавалось їй
що зможе світ весь обійняти
до ніг стеливсь життя сувій
широко б двері відчиняти
в молоді роки здавалось їй
що все - не так вже й однозначно
тиха погода, грізний буревій
буває весело, буває лячно
у зрілі роки здавалось їй
що власна воля - то козирна карта
лінія долі, плин подій
кожна людина - щастя варта
в осінні роки здавалось їй
родина й діти - нагорода
буває: свій - чужий, чужий - як свій
і що для щастя - не потрібна врода
Марія Маринченко (Марічка Ясен)
#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко
Вкотре заглядаю в оповите туманом минуле...
Воно - таке тихе, неначе заснуле.
Спогади з дитинства в пам'яті промайнули.
Батьки... Три брати... Сестра... Життя з ними - миле.
Там - мамина ласка й татове надійне плече.
В любові та радості життя тече.
Дружна сім' я, немов соловейко щебече.
Рідна земля й родина - найдорожче.
Дім... Школа... Село... Тут вчили бути Людиною,
Дорожити національним, мовою і Батьківщиною,
Гідно йти до мети обраною стежиною.
Моя пісня в отчому краї була лебединою.
Юність сміло відкривала батьківську фіртку.
Одну за одною приносила в дім звістку.
Радо стрічала з далеких доріг студентку.
Надавала їй внутрішніх сил і прихистку.
Молодість звала в свої невідомі далі.
Нова сім'я... Щось вона - не в ідеалі.
Замало щастя та забагато печалі.
Син й донька... Разом йдемо чимдалі.
Все, чому вчили батьки, пригодилось.
В роздумах й труді життя, мов з попелу, відродилось.
В незламній душі таки щось надломилось.
Очі сміялись, а от серце закрилось...
Зрілі роки приносили красиві, стиглі плоди.
Добре обдумували наперед всі ходи.
Навчились радіти й долати всі перешкоди.
Відчуття набивали до верху комоди.
Діти - найдорогоцінніше, що в світі буває.
Материнська душа над ними припадає.
Жаль, що батьків, старшої доньки й одного брата немає...
Війна... Боротьба. Горе. Відчай. Життя триває.
Падає осінній лист у задумі під ноги.
Вже далеко позаду - ті батьківські пороги.
В гості приходять і щастя, й нові тривоги.
Багряний лист замітає в минуле дороги.
А от і внученька рученятка свої простягає.
Щасливішої від мене бабусі немає.
Любов до рідних й України, як сонце, осяває.
Життя біжить... Воно занадто швидко минає.
Марія Маринченко (Марічка Ясен)
#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
