Маленька не впевнена мрія,
Як озеро серед пустелі.
Дорогу вперед завжди стелить,
Із думки утворює дію.
Мрія зробить роки веселі.
Утвердить всю, що є надію.
Як озеро серед пустелі,
Маленька не впевнена мрія…
І зросте, що сьогодні сієм.
Пожинатимем свої плоди.
Вчасний крок робити зумієм.
Ніжно в серці працює завжди
Маленька не впевнена мрія.
Погляд опускається
Ноги все вагаються
Підходить, чи хай лається?
О мріє незабутня
Оголена й завжди попутня
Чого боятись починаєш?
Стихни!
Відчуваєш?
Ти зіницям довіряєш?
Ти собі не уявляєш!
Та не бійся, тут не страшно
Просто холодно
Й не все тут рясно
Чека тебе перфузія!
Судинна оклюзія!
Не плач
Я повернусь
Можливо…
Бо ти надто нестримна
Так і так – ображена
Від чого ти там вражена?
Погляд підіймається
Мозок все вагається
Забрати, чи хай лишається?
І з кожним роком і
Подихом свого життя.
Я тихо йду до мрії.
І кожний крок із впевненою
Посмішкою на життя.
Я подихи створюю із цілі.
Метою став мій сенс життя,
Що надихає так поволі.
Лиш тільки коні скачуть впереді
І тільки лев затаївшись для стрибка.
Чекає час для впевненої долі.
Україна, вільна і вічно молода,
Ти — край героїчний, край незламний і вольний.
Твої степи широкі, мов океан простору,
Твої гори могутні, мов стовпи мудрості.
Ти — колиска культури і традицій,
Де вічна пам’ять про минуле живе.
Твої ріки й озера — це жива вода,
Що наповнює твоє серце силою й владою.
Ти — колиска великих мислителів і поетів,
Чиї слова звучать як музика небес.
Твої гордість і гідність — це твоє обличчя,
Що завжди стоїть у боротьбі за правду і волю.
Ти — країна, де справжнє кохання живе,
Де серця співають мелодію любові.
Твої люди — це перлини твоєї краси,
Що світять яскраво в ночі темряви.
Україна, вільна і вічно молода,
Ти — мрія, що збувається для кожного сина.
Нехай твої поля завжди зеленіють,
І твої небеса — сині, як свобода в серці.
У країні, де зорі грають в небі,
Де вітер несе спів поколінь своїх,
Ми мріємо про дивовижний світ,
Мир без війни, де любов є керівництво.
На горизонті розцвітає сонце миру,
Відблиски його освітлюють кожен шлях.
Там, де діти грають в саду без турбот,
І серце країни б’ється в ритмі любові.
Відчиніть вікно в душу світу нового,
Де варта мудрість, де долоні об’єднують.
Приголубити землю, як найкращий дім,
Мир без війни, де небеса без хмар.
Людство витирає слізний дощ конфліктів,
Бо серце кожного тепер говорить “мир”.
Нехай слово “війна” зникне з усіх мов,
Величезний альянс добра, де кожен — брат.
Подолаймо розбіжності, як високі гори,
Бо в долині є місце для кожної душі.
Ми тикаємо килим з єднання ниток,
Мир без війни — наша мрія, наша надія.
І нехай символ миру розцвітає в серцях,
Мов квітка, що росте у саду без сумнівів.
Спростить шлях до щасливого завтра,
Бо світ без війни — наша спільна мрія.
На полі світанку, де розквітає луг,
Мрія про Україну, як пісня наша, туга.
Серце в бур'яні, ритмічно б'ється вночі,
Віршами виткана, мов вишивана вишивка.
Золоті промені освітлюють поля,
Дніпро тече своїм дивовижним шляхом.
Кобзар в степу, ніжно лине мелодія,
Ритмічна поезія, мов чарівний пташиний спів.
Щедрий колосок, як струни гітари,
В кожнім рядку тайна, як глибина у вогні.
Мрія про Україну, як насичена зоря,
Летюча, як ластівка, в світі кольорових вітрил.
Струнки думки вплітаються в вірші,
Ритмічна симфонія, мов весняний вальс.
Шепоче трава, де пливуть ріки,
Мрія — це мелодія, в її звуках відгукуються гори.
Крокуючи стежками , країною своєю,
Ми тикаємо ритми, як вишиванка барвиста.
У кожному слові дзвенить кобзарська струна,
Мріємо про Україну, в ритмі якої луна.
Велика поема, мов танець племенючих вогнів,
Де кожна строфа — це душа, що летить вгору.
Мрія про Україну, в ритмі якої виграє час,
Сплітаємо слова, мов весняний квітучий вінок.
Я шось лежу
Та думку гадаю
Коли вже той лям..
А я ще досі не знаю...
Коли вже доб'юся!
Щоб політати
Но рідне життя
Дає книжку читати!
Я справді начитаний!
Дайте ті крила
Щоб на говерлу!
Щоб на ті схила
Але життя знов дає
Сильну дорогу
Щоб добится лям
Та купити триногу!
Купити триногу
Щоб встоїти всюди
Проти лицаря, проти темряви!
Проти тої паскуди!
Щоб виграти все!
Що тільки можливо!
Але я лише мрію
Здолати це все, наврядчи зумію!
На день народження
Лише одне бажав..
Стати футболістом
Мати великий чемодан..
Бути при грошах
Міняти всіх дівчат
А тепер я виріс, зрозумів
Що я вже, старим став.
Так, я не вивіз конкуренцію
Якби больно не звучало
Але прокидався в 8
Поки інші спали
Ходив на треню
Коли всі бухали
Запитавши - "чи ти куриш?"
Гордо відповідав - "я не вживаю."
А зараз я сижу та інколи сльозу пускаю
Та інколи питання, сам собі кидаю.. :
Чому я знову..
Мрію відпускаю..?
Коли до краю підійде життя,
Коли все йтиме в забуття,
Зустрінемося ми з тобою,
І разом сповнені журбою,
Згадаємо минулі дні,
Де ми, неначе кораблі,
Пливли собі посеред моря,
І як не знали вдвох ми горя
Як сонце лагідно світило,
Як море тихо говорило,
Як шепотіло нам казки,
Картин виводячи мазки
Картин чудових, неймовірних
Про мудреців, свободі вірних
Про двох людей в відкритім морі
І як ведуть кудись їх зорі
Ті зорі вказують їм шлях,
Куди вони на кораблях,
Змагаючись із вітром путнім,
Пливуть під парусом могутнім
Колись з тобою ми кохали.
Із почуттям ми цим літали,
Неначе в яснім небі птах,
Забувши геть про слово страх
Удвох колись під деревом сиділи.
Частенько там про мрії гомоніли.
Легенько листя шелестіло
Й до нас тихенько шепотіло
Та плинув час — нещадний пан
І листя з дерева опало
Тоді ударив барабан
І дерево вмить запалало
Згоріло дерево у мить
І з ним згоріла мрія
І посивіла неба враз блакить
Погасла вже надія
Ми розійшлися в різні боки,
Неначе все було у сні.
У різні сторони карбують ноги кроки.
Не чути більше радості пісні
І довго темрявою ми блукали,
Забувши світлі почуття,
Забувши щастя, що ми мали
І канули у небуття
От час настав, і зорі спалахнули.
Вистави всі завершилися вмить.
Тоді багато душ збагнули,
Що вітер зовсім не шумить
Настала тиша, що поглинула усіх.
Навіки зник у день цей сміх.
Поглинула усіх туга,
Заграла десь сумна фуга
І зникло все, неначе й не було,
Неначе й не з'являлося воно.
І вкрила темрява весь світ,
Неначе землю квітів цвіт
До краю підійшло життя.
Усе вже йде до забуття.
Ми знов зустрілися з тобою,
І разом сповнені журбою,
Згадали ми минулі дні
Де ми, неначе кораблі,
Пливли собі посеред моря
І як не знали вдвох ми горя
У мить останню за руки ми взялися,
Сльозу останню пролили
І без страху назустріч долі подалися,
Згадавши в щасті разом як жили.
Завжди мріяв стати краще батька
Щоб встать на ноги, і сказать
Виберай любу машину...
В Межах тридцяти та сорока..
Батя як завжди обрав - "Форда!"
Нічо нового, братва)
Він обрав машину, на двадцятих шинах..
А мені лиш хотілось.. бачити..., щасливу людину.
Він взяв, втопив у пол, і як же розривається екобустівський мотор..
Ці звуки ревіння, цього форда.. О боже.. Яка це краса!
А батя щаслива людина...
Все що треба для щастя.. - Форда і дитину)
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
