Блискавка в яру різко заіскрила,
І в небі раптово темрява застигла.
Яр розірвала іскристі дуги,
Небо здригнулося, мовби в бурі злуки.

А потім грім, як постріл у душу,
Немов в серці вибух, в вухах за звеніло.
Він гучно розлягався, ніби буря в небі,
І я біг, не знаючи втоми, без зупинки.

Поспішаючи додому, втікаючи від грози.
Але вибігти не було так просто —
Під гору слизько, земля розмокла, як сльоза.

І з яру знову грім вдвічі сильніше,
Мовби землетрус, що землю роздирає.
Грім у яру, де лунає сила стихії,
Немов у полях, що стогне дика буря.

Прибіг додому, мокрий до ниток,
І в вухах не утихав той страшний звук.
Але ось все скінчилося, стихло, затихло,
Висох і зігрівся — природа не жартує.

Стихія була, ніби жах на межі,
Та все пройшло, все минуло, як і має бути.
Природа, що своїм шляхом іде,
Навчить нас, що сила завжди в ній живе.