через коротку
лінію дощу
ніяк
не може роз-
початись вечір
.
навіщо
знов
до тебе йду
і
“судьбам міра”
суперечу

я
дИвлюся у
твОї очі
і
бачу тЕ
чого
нема
і
знов
не спати
цілі ночі
болить
геть
з ла мана душа

бо
нІдочого
притулИцця
хоч
і
світ
широкий
ніби
–
“та хтО йо го мАє”
–
тОж
хібА
приснИцця

і з тИм
ти
будеш
лиш
сновИда
повИкреслений
із
живих
й
веретенО
із
прЯжею життя
–
це бУде
не
про тЕбе
–
бо
охопИти
сни
–
несИла
бач
силЕнній сИлі
нАвіть
–
бо ж
море
що
не мАє
берегів
є
незбагнЕнно віль ним
широчЕнноОким
і
лИш твоЇм
–
не мОрем
–
океАном
в тОй чАс
як
десь
в
реальному житті
метають жереб
щодо твОй’ї
рИзи
і
перемОжець
забирАє всЕ
–
матЕріальне
і
тілЕсне
–
а
всЕ
що зА
по-
рогом снУ
–
лишається твоїм
–
бо
жЕреб
бач
не
знає брОду
чЕрез
е фемер ну тінь
яка
не мАє
вЕрху – нИзу
і
німА
–
так
звЕрхньо
і
зухвАло
і
собІ