Пливе лебідка тихо по воді,
І ловить ряску, і весну вдихає.
Та очі лебедині - все ж сумні,
Чого сумна - й сама вона не знає...

Мала б радіти, бо прийшла весна,
Так ніжно сонце промені дарує!
Її граційна королівська красота
Втішає серце, око так милує!

Та й і король її, надійний, мов стіна,
Мов скеля, мов чарівний ключ від щастя ,
Далеко не пливе від її ніжного крила,
Дарує вірність, лебедину казку.

Чого ж лебідка голову схиляє
Так низько, ніби тисне їй тягар ...
Чи ж не тому, що туга огортає
Серце лебідки за людську печаль!?

Журливо їй - не всі тепло зустрінуть,
Не всі красу її побачать неземну.
Не всіх чарують лебедині крила,
Які несуть кохання і весну.

Та горда птаха довго не страждає -
За маскою краси ховає гіркоту...
Дарує людям все, що вона має -
Красу і ніжність, відданість палку...

А потім білосніжна та лебідка
До свого лебедя пливе немов царівна.
Подивиться на нього й розуміє:
"Поки він поруч - то і я щаслива ..."