Смуток від болю і печалі на лиці
Вона ховала під вуаллю.
Своєю ходою по землі вона
Брела мов у пітьмі.
І очі лиш тоді до неба підіймала,
коли з молитвою до нього йшла.
І тихо так її уста молитвою горіли.
За сина, за чоловіка, за брата на війні.
І очі завжди в окулярах,
щоб світ не бачив туги в очах.
Їх образ в серці берегла і
З думкою про них лиш засинала.
А ранком почувши в телефоні голос їх,
Зробила каву, так на чотирьох.
Що ніби вони вдома і за столом сидять.
І ніби з ними говорила і плани
Будували на життя.
Та тільки у кімнаті тиша….
І кава не випита до дна.
З молитвою прокинулася я.
З молитвою і засинаю.