Навіщо в обіймах слова?
Достатньо просто тримати.
Це гармонія як ніч і сова,
Вистачить просто мовчати.
Години біжать – це їх справа,
А нам нема куди поспішати.
Хай повільно розкриється мальва.

Мінімум двадцять секунд,
Тримай, не відпускай.
Грай повільно етюд,
Не спіши, почекай…

Я обіцяю – завтра я забуду,
Твій ніжний погляд що мене шукав.
Твої слова, як ти мене втішав,
Коли я знов була в сердечній смуті.

Обійми, що мене в них зігрівав
Коли мороз на вулиці шалений
Ти був для мене найтеплішим пледом,
Який мене любив та цінував.

І вчинки всі твої, твої вуста,
Якими ти мені знов зізнався,
І руки ними ти мене торкався
Я все забуду. І твоє ім’я.

Але тоді в душі з’явиться дірка,
Що буде ніби з розміром тебе.
Аж ні! Не зможу в приходящий день,
Забути все, про що пишу я вірші.

Я обіцяю – завтра я забуду,
Твій ніжний погляд що мене шукав.
Твої слова, як ти мене втішав,
Коли я знов була в сердечній смуті.

Обійми, що мене в них зігрівав
Коли мороз на вулиці шалений
Ти був для мене найтеплішим пледом,
Який мене любив та цінував.

І вчинки всі твої, твої вуста,
Якими ти мені знов зізнався,
І руки ними ти мене торкався
Я все забуду. І твоє ім’я.

Але тоді в душі з’явиться дірка,
Що буде ніби з розміром тебе.
Аж ні! Не зможу в приходящий день,
Забути все, про що пишу я вірші.

Якщо у пам’яті моїй
Не буде зустрічей з тобою,
Тоді навіщо й розум мій?
Без тебе світ живе журбою.

Якщо не бачу я тебе,
Твій образ рідний та яскравий.
Навіщо очі в мене є?
Все інше зовсім не цікаво.

Навіщо руки маю дві?
Тебе щоб ніжно обіймати.
І вуха – чути голос твій,
Його я з тисячі впізнаю.

Навіщо в світі цім живу,
І вірші знов свої складаю?
Для тебе, промінь мій, творю
Сміюсь, та дихаю, кохаю.

Якщо у пам’яті моїй
Не буде зустрічей з тобою,
Тоді навіщо й розум мій?
Без тебе світ живе журбою.

Якщо не бачу я тебе,
Твій образ рідний та яскравий.
Навіщо очі в мене є?
Все інше зовсім не цікаво.

Навіщо руки маю дві?
Тебе щоб ніжно обіймати.
І вуха – чути голос твій,
Його я з тисячі впізнаю.

Навіщо в світі цім живу,
І вірші знов свої складаю?
Для тебе, промінь мій, творю
Сміюсь, та дихаю, кохаю.

Так хочу тебе обійняти,
Огорнути м’якою периною.
Скоро буде весна процвітати.
По щоках лине вітер з перлинами.

Я знаю, з тобою все буде добре.
Настане той день, коли ти засяєш.
У моїх думках лине те море,
Де я вперше відчула, коли щастя маєш.

Нам було тісно в цьому тихому місті.
Життя одне, тож верши те, що треба.
Колись зустрінемось ми в модному ліфті
І скажем собі: “Ми це зробили. Ми – вище неба”.

А ви знали, що тато вміє теж любити.?
А ви знали, що тато теж ,
хвилюється за вас.
Хоча він не зграбно вміє то робити.
Але він теж любить вас.
А ви знали скільки в тата ?
Ніжності й любові.
А скільки теплих слів,
Не сказаних щодня.?
Його любов не звична, друга.
Його любов роботою покрита.
Щоб мале його дитя жило
В домівці теплій, щоб мало
Гарний одяг, а на сніданок
Мав смачний пиріг.
Щоб на свята твої щасливі оченята
Від подарунків в захваті були.
То вся любов є тата,
щоб вся домівка сповнена
добробутом була.
А ви знали, як в тата плаче
серце уночі, бо поряд він
Не може бути з вами.?
А, ви знали , що тато вміє теж любити?
І хоче тих обіймів, так само , як і ти…
Для сім’ї він, як сталь і
для мами – опора…

Я намалювала його.
Собі. У своїх мріях і думках.
Якого має бути зросту, що
Створений із ніжності й доброти.
Він мовою шепоче солов’їною.
І статура кремезна, мов стовбур дуба.
А посмішка його чарівна,
чарує твоє серце навіки.
В його обіймах ніби, пташка,
в небо лечу.
І серце переповнене коханням.
Я намалювала собі його.
І в по думках із ним живу я.
Ти скажеш, що я божевільна.
Але я намалювала його.

Не прийму гордість, не повірю
Тому, хто раз уже збрехав,
Хто витер ноги об довіру,
Хто клявся в очі, обіцяв.

Чому ось так, чому так різні? —
Протестував вік, дивував,
В свої обійми добрі, ніжні
Уже нікого не впускав.

01.08.2024.

В твоїх обіймах знову я
шукаю пристрасті земної.
Від хвилювання калатають руки
і сердце проситься на волю.
В твоїх обіймах знову я
шукаю ту любов між нами.
І навертається сльоза бо
відпустили ми любов на волю.
Нехай шукає вона іншу долю.
Два спустошені сердця брели,
немов в неволі пустоти.