‎Русалка – то донька води,
‎Що мовчить, коли світ весь гудить.
‎Вона слухає подих ріки,
‎І співає тихенько пісні.
‎
‎Колись дівчина гарна була,
‎І любила всім серцем життя.
‎Але світ її біль не відчув,
‎Їй вир у пітьму затягнув.
‎
‎Тепер вона – подих весни,
‎Що розчісує верби гнучкі
‎Береже свій водойм від біди.
‎Щоб була завжди тиша на дні.
‎
‎Русалка не тінь і не страх,
‎Печаль в її мутних очах.
‎Вона – вічний спокій води,
‎Що лікує терзання душі.
‎
‎Де ходила по суші вона,
‎Там барвінок і м’ята зросла.
‎Її шепіт за вітром летить,
‎До серця що в болі кричить.
‎
‎Русалка – красуня сумна,
‎Тепер між світами вона.
‎На згадку дівчатам живим,
‎Кохання буває гірким.
‎

‎Тече вода – шумить немов співає,
‎Хай змиє біль, що серце випікає.
‎Вода не судить,лиш несе із тіла
‎Те, що душа знести уже не в силі.
‎
‎Шепоче Дана, встань , дитя природи,
‎Очисти дух , повір, що ти все можеш.
‎Вода жива з глибин землі і неба,
‎Хай змиє те, що вже тобі не треба.
‎
‎Візьми долонями і змий із себе втому,
‎І хай ріка несе проблеми з дому.
‎Бо в кожній краплі світло й прохолода,
‎Нова енергія піде по тілу знову.
‎
‎Вода все знає й мовчки пам’ятає,
‎Чий плач вночі ,між хвилями блукає.
‎Та хто з любов’ю ввійде в її лоно,
‎Той вийде чистим, мов дитя невтомне.
‎
‎Вода несе думки із джерела,
‎Де істина,як сонце ожила.
‎І там де хвиля треться об каміння,
‎Живе початок кожного створіння.
‎
‎Тож увійди і серце відкрий щиро,
‎Залиш усе, що тягне й жме без міри.
‎В ній кожна хвиля, як нова дорога,
‎Що з’єднує людину й дух природи.

‎

‎У тихому лісі де тиша шепоче,
‎Там дівчина Мавка гуляє співа.
‎Їй вітер гойдає тихенько волосся.
‎І пісня її лісом лине дзвінка.
‎
‎Вона береже всі дерева і квіти,
‎І всіх подорожніх зустріне вона.
‎Танцює красиво, як полум’я в вітрі,
‎Бо в неї природня і чиста душа.
‎
‎Коли запече у людини скорбота,
‎До лісу прийде,щоб зібрати думки.
‎Підійде до неї стурбовано Мавка,
‎І словом загоїти всі рани живі.
‎
‎Любов Мавки – тиха, глибока, як море,
‎Хто щирий,той зможе відчути її.
‎Бо Мавка красуня – не страх, а опора,
‎Що в лісі живе, там її гарний дім.
‎
‎Та варто людині той ліс осквернити,
‎Як очі у мить запалають вогнем.
‎Вона наче буря здійметься із вітру,
‎І спокій покине нахабних людей.
‎
‎І вже замість пісні, лиш подих тривоги,
‎І усмішка стала як темна роса.
‎Бо хто не шанує закони природи,
‎Того не відпустить додому вона.
‎
‎Не вмовлять її каяття мародера,
‎І серце його не відчує вже сна.
‎Та Мавка не зла – вона помста природи,
‎Вона береже ліс, від людського зла.
‎
‎Та іноді плаче під місяцем сивим,
‎Бо згадує,що вміє щиро любить.
‎Що доля її не родинне затишшя,
‎А віддано й пильно природі служить.
‎

Встану ранком із світанком,
‎Дню новому посміхнусь.
‎На подвір’я вийду босий,
‎По росі піду пройдусь.
‎
‎До землі торкнусь ногами,
‎Та відчую сил приплив.
‎З кожним кроком, більше й більше,
‎Земля мати,я твій син.
‎
‎Килим із трави зелений,
‎Під ногами шелестить,
‎Від роси вже мокрі ноги,
‎Так приємно й м’яко йти.
‎
‎Вже і сонечко пригріло,
‎Дує легкий вітерець.
‎Нема слів щоб описати,
‎Як прекрасний цей момент.
‎
‎А навколо дуже тихо,
‎Спить іще кругом весь світ.
‎Ніби в казку я потрапив,
‎В чарівний природи світ.
‎

Зірка пізня чаклує у небі,
Гукає до себе ранкову зорю.
Місяць палає перед тим, як умерти,
І пісню співає останню свою.

Ні, то не місяця плач – соловейка,
Що марно шукав загублений край.
Він повернувся до рідної неньки,
Та не впізнав вже її… не впізнав…

Усе загубив на далекій чужині:
Щастя і долю, радість і мрію.
Серце ж було на своїй Батьківщині
І разом із нею старіло… старіло…

Пісня страждання лунає із неба –
З усіх куточків блакитної тверді.
Земля відгукнулась оркестром шаленим.
І чується, ніби це музика Верді.
14.02.1993 ©Ірина Вірна

ВЖЕ НЕ РЕВЕ

Вже не реве, вже тільки стогне
Широкий красень наш Дніпро,
Неначе в нелюдів в полоні…
Людське бездушшя довело́.

Вже не реве, не котить хвилі,
Які колись щораз котив,
Сміття у ньому, бруду, гнилі…
Та він цього не заслужив.

Вже не реве, бо вже міліє,
І скоро буде видно дно.
Дивлюсь на нього й серце мліє,
Та нелюдам же всеодно.

Вже не реве, не промовляє,
Не тішить хлюпанням тих хвиль,
А вже поволі він стихає,
Й стає на ньому вічний штиль.

Вже не реве, вже тільки стогне,
І його стогін чуєм ми.
Не дай Господь ще більш застогне…
Байдужість, Боже, надійми!

31.08.2019 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2019
ID: 1043081

В невеликому селі,
Що сховалось між лісами,
Жила дівчина красуня,
Її врода чарувала.

Гарні очі як блакить,
І струнка немов осика,
В косу вплетені стрічки,
Спів дзвінкий усім на втіху.

От в прекрасний літній день,
В ліс зібралася красуня.
Відпочити від людей,
Щоб природа сил вдихнула.

В лісі всюди красота,
Різні квіти,спів пташиний.
І вона також співає,
Бо душа радіє щиро.

А у тому лісі жив,
Перелесник, дух спокуси.
Гарну пісню чув здаля,
І пішов на її звуки.

Став за деревом той змій,
І розглядує дівчину,
Очі аж вогнем горять,
Від краси і її співу.

Обернувся в хлопця він,
Вийшов браво до красуні.
Мав на думці спокусить,
Бо така його натура.

Та як тільки заглянув,
У її небесні очі.
Все що думав вмить забув,
Закохався в сміх дівочий.

Так до вечора вони ,
Лісом весело гуляли.
Він як міг її смішив,
щоб вуста її сміялись.

Перелесник все забув,
Що він має зло чинити.
В перше у життя відчувши,
Як когось можна любити.

До околиці провів ,
Не повів її додому,
І спитав тихенько він,
Чи прийде вона і знову.

Дівчина сказала “так”,
Підморгнула на останок.
” Ти чекай я повернусь”,
Разом стрінемо світанок.