На горі під небом синім стояв мудрий Світовит.
І стурбовано дивився,як кругом змінився світ.
Як його онуки світлі ворогують між своїх.
Де єднання? Пам’ять Роду?Як забути ви могли?

Скрізь куди він не погляне,
Хоч на захід ,хоч на схід.
Скрізь корупція й розруха,
Ще й війна ,що нищить Рід.

І спитав в синів й онуків,
Як до цього ви дійшли?
Хто зумів вам стерти пам’ять,
В душі темряву впустить.

Як природу рідну матір, що життя усім дала.
Ви за папірці продали,як і совість і життя.
Ви рубаєте завзято скрізь ліси,густі гаї,
Потім кажете що кисню стає менше на землі .

Світовит стояв похмуро,
І не міг знайти він слів.
Як ви нищите без жально,
Що вам в дар колись дали.

Про проблеми звикли нити,
Що життя стає важким.
А щоб стати й щось змінити,
Нема часу, стержня й сил.

Так постояв він подумав,
І покликав всіх Богів.
Треба людям нагадати,
Як в балансі з світом жить.

Щоб згадали про підтримку,один одного в біді.
І з природи сили брали,а не нищили її. Матір землю обробляли,та водойми берегли.
Бо людина і природа,одне ціле на землі.

Блискавка в яру різко заіскрила,
І в небі раптово темрява застигла.
Яр розірвала іскристі дуги,
Небо здригнулося, мовби в бурі злуки.

А потім грім, як постріл у душу,
Немов в серці вибух, в вухах за звеніло.
Він гучно розлягався, ніби буря в небі,
І я біг, не знаючи втоми, без зупинки.

Поспішаючи додому, втікаючи від грози.
Але вибігти не було так просто —
Під гору слизько, земля розмокла, як сльоза.

І з яру знову грім вдвічі сильніше,
Мовби землетрус, що землю роздирає.
Грім у яру, де лунає сила стихії,
Немов у полях, що стогне дика буря.

Прибіг додому, мокрий до ниток,
І в вухах не утихав той страшний звук.
Але ось все скінчилося, стихло, затихло,
Висох і зігрівся — природа не жартує.

Стихія була, ніби жах на межі,
Та все пройшло, все минуло, як і має бути.
Природа, що своїм шляхом іде,
Навчить нас, що сила завжди в ній живе.

Коли я дивлюся на небо блакитне
Де хмари шукають свій напрям та шлях,
Коли помічаю красу гір величних
Та їх пишні шати у всіх кольорах

Коли я милуюсь веселкою, полем,
Та снігом, дощем, навіть співом пташок,
То знов наче вперше я стримую подих,
В думках за рядком вже з’явився рядок.

Та сотні дрібниць, навіть посмішки рідних
Дзвінкий сміх малечі, як чує душа
То знов розумію, що всі ці моменти
Складаються разом в поняття “життя”.

Село моє, неначе рай,
Ось там колись шумів зелений гай,
Русалки біля озера жили, сміялись, танцювали,
До смерті людину, подейкують, залоскотали.

А там, де колоситься золота пшениця
І тамує спрагу холодна вода із криниці,
Де сонце ввечері заходить за небокрай, —
Там пісня солов’їна рідного села лунає…

У полі, де маки цвітуть яскраво-червоні,
На пасовищах пасуться воронії коні,
Там воля гуляє, мавки співають,
Спекотне літо вони прославляють.

Було колись — село губилося в піснях,
Тепер квітне лише в моїх словах.
Було колись — співали вечорами
Дівчата з парубками…

Минулося. Зостався спомин.
І слави невеликого села відгомін.
За музику тепер жива природа,
Що співає оду незайманій свободі…

Бачу сон, а у нім береги,
Бігла хвиля, до мене спішила,
Босих ніг доганяли сліди,
Та віталась верба, шелестіла…

Ненадовго б туди, якусь мить,
Де давно вже, давно не ходила,
Все кортить мені і болить,
Так болить, що терпіти несила.

Знов зайти, упірнути в те все,
Подих вітру на собі спіймати,
Зазирнути в старе джерельце,
Поміж трав лугом, гаєм блукати

У минулому броджу щодня,
Там ніколи не томляться ноги,
Дивовижна частина життя —
Та природа, стежки ті, дороги.

01.09.2024.

О тихі верби,
Що золотом шепочуть із туманів,
У безтурботті вбралися в коралі
І світ мені поламаний відкрили,
Дали чесноти, виплекали крила
Й на них тепер несуся відурання.
Ті тихі верби
В безвісті стояли і соловей
Із піснею своєю
Жахасний страх від мене відганяли,
І тільки листя падало з дерев,
З високих до небес міцних дерев,
Що силою своєю заряджали.
Та й нині я стою у верболозі,
Понад яким ріка стрімка тече
Із гір в діброви, з лісу на рівнини
Та й водоспадом йде з тремких кичер.
Нема в уяві й в дійсності хвилини,
Котру тепер оспівую рядками,
Затягуються незатяжні рани,
Й рождаються собою всякі рими,
Тож гімн красі пестливо написався
Тим тихим вербам, річці, солов’ю,
Кичерам і застиглому гаю
І знову в голові я промовляю:
О тихі верби…

У вічному танці дивовижної природи,
Де зорі співають нам мелодії вічності,
Де річки в’ються, мов нитка життя,
І ліси шепочуть таємничі слова.

Чиста краса в природі, ніжна й безмежна,
Ллється росами на пелюстки квітів,
Вітер ніжно грає з віттям дерева,
І сонце височить в небесах ясних.

Океан шумить своїм вічним співом,
Пташині пісні линуть в небокраї,
Гори велично стоять серед світу,
І ріки текуть у невичерпну даль.

Така краса, неповторна та чиста,
Віддзеркалюється в очах людини,
Щоб ми бачили усю її велич,
І зберігали її назавжди в серці.

О, чиста красо, дивовижна природа,
Ти наш найбільший скарб, наша надія,
Ми пильнуватимем за тобою завжди,
І будемо любити тебе безмежно.

Море, безмежна глибина таємниць,
Де хвилі співають свої пісні нічні.
Твої води, мов мрії безкраї,
Линають від берега до горизонту далекого.

У тобі таємниці тисячі, мов перлини,
Що лежать у твоїх недосяжних глибинах.
Ти — вічний мудрець, що розповідаєш про минуле,
І слухаєш кожну думку, кожне слово тихо.

Твої хвилі — це мелодія вічності,
Що лине у серцях мандрівників морських.
У твоїх водах криються тайни стародавні,
І кожен корабель — це частина твоєї історії.

Море, ти — вічний символ величі й сили,
Твої хвилі — це вільний танець вітрів.
Ти — мудрець, вчитель і друг безсмертний,
І твоє ім’я вічно буде звучати в серцях людських.

Море, безмежна глибина таємниць,
Де хвилі співають свої пісні нічні.
Твої води, мов мрії безкраї,
Линають від берега до горизонту далекого.

У тобі таємниці тисячі, мов перлини,
Що лежать у твоїх недосяжних глибинах.
Ти — вічний мудрець, що розповідаєш про минуле,
І слухаєш кожну думку, кожне слово тихо.

Твої хвилі — це мелодія вічності,
Що лине у серцях мандрівників морських.
У твоїх водах криються тайни стародавні,
І кожен корабель — це частина твоєї історії.

Море, ти — вічний символ величі й сили,
Твої хвилі — це вільний танець вітрів.
Ти — мудрець, вчитель і друг безсмертний,
І твоє ім’я вічно буде звучати в серцях людських.