Як часто ми шукаємо те, що насправді біля нас
Як часто блукаємо в чотирьох стінах
Витрачаємо на пошуки, дорогоцінний час
Шукаємо якийсь скритий сенс в нудних піснях

Як часто ми ходимо кругами, тисячу разів
Як часто вимовляємо, не потрібні нам слова
І за день чуєм багато голосів
Але сенсу в них нема

Як часто ми пишемо вірші коханим людям
Як часто зізнаємось у власних почуттях
Задумайтесь над цим, будь ласка, я все віддам
Щоб Ви не заплутались у своїх же ланцюгах

Не полишай все у минулому:
палкі цілунки й ніжні дотики;
якщо від них літати хочеться, якщо вони тобі – наркотики.
Якщо в душі смутки і розпачі –
вдихни по-новому свій світ,
розправивши широко плечі,
змахнувши крилами – в політ.
Та не зрікайся тихих роздумів
про неминучість майбуття.
У теплу літню сутінкову
ніч починається життя.

2018 р.

Ми – не заручники своєї долі.
Людство крокує, обираючи маршрут,
Вирішує хто буде на волі, хто в неволі,
Хто розіб’ється вщент, а в кого парашут.
Якщо ми дозволяємо нас грабувать, дурити,
Образи терпимо, працюємо за їжу,
Скаржимося одне одному про те, як важко жити,
І покладаємо усе на правду й волю Божу –
Скажу вам чесно люди, що Бог не допоможе.
Тим заробили ми такий страшний тягар,
Що не повстали проти поборів і принижень,
Що до керма пустили бандитів і нездар,
Що загубили той такий важливий стрижень.
А ще цинізму море,
Всі дружно склали руки…
Та ж віра й боротьба –
Найкраща запорука!
Якщо постійно нити,
Що так завжди і всюди,
То як же нам змінити
Цей світ нікчемний, люди?!.
2013 р.

Ця повсякденна метушня
Вже так приїлась до душі,
Що там лишилась порожнеча
Й усмішки слід пропавший.
На серці шрами від минулих втрат
І біль від них, й ще досі сочить кров…
Я досить вже наслухалась порад
Про сенс життя й про нерозділену любов.
Мені набридло чути нарікання
На ненадійну дружбу і крихке кохання.
Навколо сотні сумних, похмурих лиць…
Ці люди йдуть за течією,
Голови схиливши ниць,
І не тішаться долею своєю.
Я ж по життю своїм іду несміло,
Справляюсь із проблемами неуміло,
Але з усмішкою на вустах,
Хоч відчуваю як і всі такий же смуток, біль і страх…

День у день я бачу сотні лиць.
Навколо похмурі незнайомі люди…
Блукаючи вулицями столиці,
Я думаю про те, що є, і що ще буде…
З однієї сторони могли би жити краще,
А з іншої – вже ж краще, ніж раніше.
І ніби хочеться змінити щось, та нащо?
Пливти за течією – це простіше.
Ти думаєш, що я у себе марно вірю,
Скажи, що ти зробив і що ще можеш?
Я в своїй вірі вбачаю особливу міру:
Якщо у себе сам не віриш – комусь нічим не допоможеш.
Суспільства норови буває тиснуть на свідомість.
Так, інколи роблю поспішні кроки,
Та проти правил всіх піду натомість,
Щоб виправити всі свої пороки.
Ніхто ж нас не навчить як кращим стати,
Самі себе будуєм з середини.
Не маючи ні храмів, ні палат
Навчіться будувать в собі людину.

Чи ти щасливий?
Спитай себе одного разу перед сном.
Нехай сніжинки, наче в казці,
в танку кружляють за твоїм вікном,
На стінах танці під моторів спів
тіней автівок, світла ліхтарів.
Скоро антракт, finita la comedia,
А світло й тіні ще танцюють в такт,
Стихає за вікном сумна мелодія,
Світанок знов свій починає акт.
Такі бувають ночі дивно-незвичайні,
Сповнені сліз, думок, печалі,
Коли змінити хочеться життя негайно,
І розумієш, що так не можеш більше жити далі.
Осмислюєш усі свої минулі кроки:
Всі огріхи, страхи, пороки,
Неправильні слова чи дії,
Завади на шляху до мрії…
Шалений ритм захоплює думки,
Гортаючи життєві сторінки,
В таку страшенно дивну ніч
З собою опиняєшся віч-на-віч

Листопад, 2021