Нехай я буду для тебе погана
Нехай у серці твоєму залишу я тінь
Але у кожній сльозі, що впаде у світанок
Залишиться мрія і наш ніжний спомин.

Ти кажеш, що грози мене не зламають
І вітри шалені мене не зітруть
Але у душі моїй смуток і рани
Які у темряві, тихо гудуть.

Та навіть якщо я для тебе погана
Знай, що у серці моєму вогонь
Що для тебе завжди буде світити
Навіть крізь бурі, печалі і сон.

Така любов трапляється раз в сотні літ,
Її можна назвати для осені весняним привітом,
Бо на межі своїх епох закохані зустрілись,
Уникнути дарунку Бога чи спокуси долі не зуміли…
Та проти них повстав майже весь світ,
Бо заздрісно бачити пізно восени буйний цвіт!
І взявши право Бога, люди осудили,
Але кохання не спинили.
Бо небеса веліли: у благодаті ви кохайтесь!
Та тільки світ: ви у гріху, покайтесь!
І розлучали пару, та знищити кохання не зуміли.
Вони назустріч тайкома один до одного летіли.
Ховались за широколистим дубом і раділи,
В хмільній любові та обіймах мліли.
Мазепа їй листи і подарунки, а Мотря — сорочку й своє серце.
О, як же їм не хотілось, щоб завершилось все це!
Він їй цілунками зорі діставав із неба,
А вона казала, що їй, крім нього, більш нічого і не треба.
Крізь заборони й перешкоди пара зустрічалась,
Весна з Осінню таємно «повінчалась».
Здаватись на поталу ворогам не збирались,
На кохання нелегке завше опирались.
Іван їй персні й книгу дарував,
Так любляче до грудей кохану пригортав.
Дарма, що між ними відстань величезна,
Істинна любов безмежна!
Не було в ній ні фальші, ні обману,
Мотрона йому клялась: «Кохати до смерті вас не перестану!».
А він її благав ще трохи зачекати,
Щоби зумів дозвіл на шлюб взяти.
Їй все одно було на крики матері і «катування»,
Вона не відрікалася кохання!
І якби не війна, не державні справи,
Весілля восени б зіграли.
Та не судилося. Їхнє щастя загубилося.
Лиш згадувати зустрічі їм залишилося,
Бо силою їм розвели мости.
Не доплисти!
Її батьки видали насильно заміж за нелюба,
Вона його ніколи не полюбить!
А гетьман не забував її, та не міг нічого вдіяти.
За його спиною шлюб швидкий затіяли…
Вже осінь пізня переходила у вічну зиму,
Бо без коханої для нього всюди зимно.
І знову відстань. Недосяжне їхнє щастя.
Зате спогадів відібрати ворогам не вдасться!
Її весна стала плакати дощами,
Та не прокласти кладки між берегами.
Їх розлучила смерть. Непідкупна й невблаганна.
Залишилась в чорних шатах його кохана.
А він до неї в снах приходив, цілував.
Та від себе сумно відгортав,
Бо хотів, щоб вона жила, не тужила.
І, можливо, знову б полюбила.
Але Мотря не знаходила радості без нього,
Тому звернула свою душу до Бога,
Прийшла в обитель вічного спокою,
Кохання це пронеслось кривавою війною…
І як же їй тепер без нього?
Привела в монастир її дорога,
Щоб тут дожити до своєї смерті
І кинутись в Іванові обійми простерті.
Смерть, що їх розлучила, знову поєднає.
Мотря його віддано кохає!..
17.06.2022

Ще одна мить і вона ,
розірве сотні кілометрів розлуки.
Тільки ще одна мить і
в обійми твої я прелину.
Ти поруч, я відчуваю сердця
стук тук – тук.
Ти поруч і більше нічого не треба.
Ще одна мить з тобою
нажаль уві сні.
А, я, хочу її в реальному житті.

Я пишу, пишу тобі листа.
Розумію, що словами до тебе
не дістану я.
Кожне слово довжиною в рік.
Ми в розлуці з тобою тепер навік.
Кожна літера, як моє серцебиття.
Кожна краплина – це початок,
без тебе нового дня.
Кома – це не закінчена,
історія моя і твоя.
Сука – розлука, спіткала нас,
з кожним днем , ми ,
втрачаємо спільний час.

Поговори зі мною чи то тихо, чи то неспокійно,
просто, відкривши рота, звуки видавай,
хочу живу розмову, не через мобільний,
поговори зі мною, щось розповідай.

Поговори про те, що десь тривожить душу,
про те, що болем розриває на шматки –
я вислухаю все, я хочу й мушу
тебе почути, бо пройшли віки.

Кажи усе, що можна говорити,
давай, погнали, виливай слова,
твій голос просто неможливо не любити,
він «Спазмалгон», якого потребує голова.

Поговори про що завгодно, навіть про погоду,
хоча я знаю, що дощі ідуть,
ти підібрала всі мої паролі й коди,
твої слова завжди мене знайдуть.

Три поцілунки

Він для неї багато писав і багато творив,
він співав так багато для неї і брав акорди,
він останній окраєць хліба для неї щодня ділив,
він відрікся від слави для неї, забувся про гордість.

Він її малював у своїх чорно-білих снах,
розбавляючи фарби, які вже давно засохли
і шукав кожне слово для неї в затертих книжках,
викидаючи геть з голови непотрібний мотлох.

Він для неї нічого в житті своїм не шкодував,
він віддав все до крихти для неї і навіть більше…
Свою душу на три поцілунки п’янкі проміняв,
ці поцілунки його і понині тішать.

Він її цінував, а тому відпускав,
не питаючи де вона всі роки ці літала.
По поверненні тричі, як завжди, її цілував,
і вона його тричі у відповідь теж цілувала.