Село моє, неначе рай,
Ось там колись шумів зелений гай,
Русалки біля озера жили, сміялись, танцювали,
До смерті людину, подейкують, залоскотали.

А там, де колоситься золота пшениця
І тамує спрагу холодна вода із криниці,
Де сонце ввечері заходить за небокрай, —
Там пісня солов’їна рідного села лунає…

У полі, де маки цвітуть яскраво-червоні,
На пасовищах пасуться воронії коні,
Там воля гуляє, мавки співають,
Спекотне літо вони прославляють.

Було колись — село губилося в піснях,
Тепер квітне лише в моїх словах.
Було колись — співали вечорами
Дівчата з парубками…

Минулося. Зостався спомин.
І слави невеликого села відгомін.
За музику тепер жива природа,
Що співає оду незайманій свободі…

У вазоні стоять квіти.
Біла скатертина на столі.
За вікном лунає спів пташок,
добре пахне так селом.
Свіжо скошеною травою.
Жаби квакають в болоті,
кіт до кішки знов муркоче.
Пес шарко забіг до будки,
бо на подвір’я прийшов
гусак – хвалько.
Що коли шарко був малим
то той його ганяв.
На подівір’ї – гомін, сміх.
До баби й діда приїхала їх дітвора,
що цілий рік у місті прожила.
Знов завирувало тут життя.
До діда й баби молодість прийшла

Українське село, мов край казковий,
Де кожна хатка – неначе образ божий.
Тут жайворонки співають на ранок,
А сонце встає в небесах гарячих.

Поля золоті, мов килим розстелений,
Де селянин трудиться, мов богом благословлений.
Корова муркоче, вівці блеють в долині,
Життя в селі – мов весняна казка милі.

У старій церкві дзвони гудуть відгуком,
І душа кожного до віри звертається втом.
Святкові обряди, душевні співи в неділю,
Українське село – велике святиню.

Тут кожен знає кожного за ім’ям,
І важкою працею землю обробляє руками.
Сім’я єдина, як вічне дерево роду,
І тут у серці любов до рідної землі.

У селі чисте джерело , наче пливе вода,
І ліси густі, мов таємничі обрії.
Тут спокій і тиша, ніжність і краса,
Українське село – моя святиня гасла.

І я буду довго жити у селі,
Де серце моє пов’язане з кожною долею.
Бо село моє – це доля й моє життя,
Українське село – моя вічна сила.

Стояли білі дерева у саду.
Маку й не видно було,
Коли тюльпани мали
Червоний відтінок,
Що добре виглядав
Посеред зеленого поля.

За полем був степ.
Там росли де не де тюльпани,
Де матінка природа заховала
Богом забуте село.
Але там в затінку від дерев
Росли ромашки.

Великі пагони м’яти.
Люди інколи туди приходили,
Збирати рослини для чаю.
Але скільки б не питали,
Ніхто не знав, що це за село.”

• Твір:

  У селі, де димить трудовий вогонь,
  Де вітер шепоче стежкою полотна.
  Життя пливе, мов весняний потік,
  В селі, де серце в кожному домі.

  Ранок прокидає село весняним світлом,
  Свіжість роси ллється на зелені поля.
  Бджоли в саду працюють над квітучими лугами,
  В селі прокидається новий день.

  Світяться дахи під сонячним промінням,
  В теплій обійми село прокидається в танці.
  Працьовиті руки творять дива на землі,
  В селі життя пливе, немов ріка весняна.

  Очі старця оглядаються в поле золоте,
  Спогади ллють, мов вітри на відкритому морі.
  Молодь росте, ніби тендітна калина,
  В селі, де душа має свій власний вірш.

  Співає соловей на верхів'ї старовинної церкви,
  Кожна нота – як дзвінок в серці землі.
  В селі, де кожна оселя – свята сторінка,
  Життя пливе, немов ріка весняна.

  Спільна паства пасеться на зеленому лугу,
  Діти сміються, граючи в старому дворі.
  Село, як весняна казка, розцвітає,
  Життя тече, наче мудра пісня.

  І коли заходить сонце за хмарами,
  Село вкривається нічною тишею.
  Але в домах запалюється світло,
  В селі завжди живе своє власне світло.

  Так продовжується весняний вальс,
  Село, мов поетичний ритм, б'ється в грудях.
  І в кожному серці лунає таємничий гомін,
  Село — це життя, неповторна мелодія.