Прекрасний сон наснився зранку…
Синочок мій такий щасливий,
Прийшов до себе у кімнату
І все навкруг наповнив миром.
А ми в кімнаті іншій були,
Й стіна їх простір роз’єднала,
Аж чую враз я крізь завісу:
Чарівна музика заграла.
І залунали звуки в танці,
Піднявши дух мій і бажання.
І хто ж це так чудово грає?
І хто прийшов до нас так зрання?
Тихенько встала… Крок за кроком…
Легенько відчиняю двері…
Приємна музика лунає,
Кожну клітинку наповняє.
Дивлюся в синову кімнату,
Крізь шибку тінь я розпізнала.
Синочок мій, це мій Сергійко,
А я на тебе так чекала.
Вхиляю двері я несміло,
Щоби його не налякати.
Замилувалася цим дивом
І стала сльози витирати.
І подивився він на мене,
Який приємно-милий погляд,
Відкинувшись на спинку крісла,
Провів кімнати своєї огляд.
Його почала я хрестити:
Отця і Сина, і Святого Духа.
Так пару раз я повторила.
І Бог почув … і він послухав…
Дозволив сину залишитись
Хоча б іще одну хвилину.
А я підбігла і обняла
Всім серцем і руками сина.
Я знаю – це його кімната,
Рояль, де взявся, не згадаю,
А із-під рук його несміло
Чудова музика злітає.
Його спитати я хотіла
Те, що у думці прокрутила,
Коли увечері при свічці
За нього Господу молилась.
– Як ви живете там, синочку,
Як ваші дні там протікають?
А він сказав, що все в порядку,
І ми про вас усе тут знаєм.
Стояла я і задивлялась…
Побаченому я раділа…
В очах моїх застигли сльози…
Це сон… і я це розуміла…
Розмова була в нас думками,
З уст не зронилось ані слова.
Як це прекрасно і чудово –
Зустріти сина свого знову.
Сказав, що це його кімната.
Сюди він може прилітати.
– Вона чекає твого зятя,
Готовий я її віддати.
Не знаю, що готує доля,
Чим день нас обдарує завтра,
Нехай буде Господня воля…
Життя прекрасне – і це правда.
Ми шляхом вічність наближаєм…
Лишень пройдім його як треба…
Живімо так …
Мов помираєм в житті земнім
Для царства неба !

Любов Колодій

Дочекалися бабайки
Оцінили суть
Поставили дизлайки

Єдине, що насправді ти жадаєш
Вже давно під боком зігріваєш
Припини ж щоночі
Зазирати під матрац

Як довго будеш…
Ховатися під ліжком?
Знай, тебе не будуть
Виловлювати нишком

Грай но, вітер, грай!
Зазивай
Зайду із-під ліжка

Омани його
Хай подумає хоч трішки

Єдине, що не треба знати
Все не хоче сон лишати

Тиша, ніч – і темрява густа,
Місто спить, мов тінь нежива пуста.
Ліхтарі, як примари у млі,
Гаснуть кроки в холодній імлі.

Цей час – для загублених душ,
Тут немає ні зір, ані втіх.
Лише музика тягне у мить,
Де безодня холодом спить.

Лине пісня, як шепіт в пітьмі,
Спати зовсім не хочеться в тьмі.
Бо цей морок, як мить на межі,
Вабить серце у сни криваві й чужі.

Темрява повільно вкрила мої кроки,
Відлуння моїх слів розбиває тишу.
Ти залишив слід на моїх руках,
І я не знаю, де твій подих, де пітьма..

Сльози потроху стали безбарвними,
Їх поглинає ця ніч, що не має кінця.
І я йду туди, де не видно світла,
Туди, де не чути вже твого імені.

Мої очі звикли до темряви,
І серце більше не здатне до болю.
Ти відійшов, і я залишилась одна,
Зі своєю тінню, з порожньою долею.

Вогонь, що горів між нами, згас,
Залишивши тільки холод в груди.
Я не знаю, як забути цей час,
Як викинути тебе з моєї суті.

Всі мої сни стали сірими і туманними,
Ти більше не живеш у моїх думках.
Мої слова, що колись були спільними,
Тепер — лише відголоски наших розлук.

Шлях мій веде крізь безліч темних ночей,
І я не знаю, куди він приведе.
Залишилась лише порожнеча, що палає,
І спогади, що мене рвуть на частини.

І в тій тиші, де не чути твоїх кроків,
Я відчуваю, як зникає мій світ.
Ми були разом, а тепер — тільки тіні,
І я йду до того, чого вже нема.

Твій образ залишився в моїх руках,
Я вже не вірю в те, що ми мали.
І як би я не намагалася, не змогла
Я знайти того, кого так любила.

Ти залишив мені тільки порожнечу,
Цей темний світ, що тисне на мене.
І я йду, і кроки ці — безсиллі,
Моє серце давно втратило надію.

Тепер, коли темрява вкрила все навколо,
Я просто блукаю, заблукавши в собі.
Ти був моїм сном, але тепер — мовчання,
І я залишилась одна, сама з собою, у тіні.

Край дороги
спориш розстелився,
У насінні довбуться пташки,
В пам’ять сон,
ще із ночі, вселився,
Повернув у минуле думки.

В ніжну юність, де очі горіли,
Молодечий де дух веселив,
В випускний,
де світанок зустріли
Й світлу пам’ять
назавжди лишив.

Веде стежка, вітрець повіває,
Підкрадається втома до ніг,
Все той сон доганяє, вертає
У минуле далеких доріг.

Ганна Зубко
29.09.2024.

Стихли вулиці, місто дрімає,
Сон про мене, здається, забув,
Та не ніч — у вікно заглядає,
Проганяю як можу свій сум.

Знов рядки,
їх рука швидко пише,
А не встигне — назад не верне,
Поміж стін чотирьох я і тиша,
І ще кіт край подушки сопе.

Ганна Зубко
24.09.2024.

Бачу сон, а у нім береги,
Бігла хвиля, до мене спішила,
Босих ніг доганяли сліди,
Та віталась верба, шелестіла…

Ненадовго б туди, якусь мить,
Де давно вже, давно не ходила,
Все кортить мені і болить,
Так болить, що терпіти несила.

Знов зайти, упірнути в те все,
Подих вітру на собі спіймати,
Зазирнути в старе джерельце,
Поміж трав лугом, гаєм блукати

У минулому броджу щодня,
Там ніколи не томляться ноги,
Дивовижна частина життя —
Та природа, стежки ті, дороги.

01.09.2024.

Чуєш, тато?
Гей вітер шальний!
Донеси до тата мій голос дзвінкий.
Розкажи йому, як тяжко в полі працювала.
Як на обід знесилена прийшла,
ту, кашу.
Що так добре готувала , з’їла.
І в мить на ковдрі задрімала.
Сниться сон мені.
Що вдома я.
Бабуся пирога спекла,
дідусь щось там майструє.
І півник співає за вікном.
І добре вдома й пахне теплим пирогом.
І хтось штовхає мене в бік.
Ходім на поле , вже обід твій втік.
Гей! Шалений вітер, татові
то все ти розкажи.
І голос мій дзвінкий до нього принеси.

Життя помчало потягом крізь час й епохи,
А я немов в останній стрибнула вагон.
Тривога у душі здійнялась переполохом:
А що як сплю я, а що як все це сон?
І я прокинусь в затишній малій оселі,
Помчу в долину, щоб зібрати трави.
Здалеку усміхнуться діброви й скелі.
Щоб не втрачати часу, візьмусь до справи:
Зберу в букет звіробій, плакун-траву і м’яту,
Та віднесу додому, щоб зробити зілля.
Допомагаю людям, не беручи оплати.
Бог відплатить сповна за добре діло.
Вогонь в печі горить. Запах полину вдихаю,—
Від злої сили дім мій захищає.
Із трав духмяних заварю собі я чаю.
Нехай ця мить ще трохи протриває!
Утім зненацька в реальність повертає
Гудіння поїзда, зупинка на вокзалі.
Чи ще своє життя в минулому згадаю,
Яке зворотним потягом віддаляється дедалі?
29.02.2024

За вікном все в темряві сховалось.
І знову в тиші я на самоті.
Під ковдрою, чекаю, коли
нічка чудові сни під подушку
мені покладе.
Коли вії мої стануть тяжкими
і сон поглине мене.
В чудовій країні моживо я буду,
можливо на морі, можливо і вдома.
Сон ніби на руках в країну мрій
мене віднесе.
А ранком промінчики сонця
розбудять мене.