Легенько над тобою я схилюся,
На вухо щось тихенько прошепчу,
Опісля лагідно до тебе пригорнуся,
І в миті цій навіки замовчу

А ти і далі будеш посміхатись,
І далі вдалину дивитися будеш,
А я і далі буду сподіватись,
Що цього разу ти не утечеш

І згодом ти обернешся до мене,
Поглянеш в очі глибиною всіх морів,
І подаруєш щастя незбагненне -
Слова, що все життя я б слухати хотів

Та знову раптом танеш ти туманом,
І знову губишся серед високих крон.
І знову виявилося це обманом,
І знову це, на жаль, був сон

Нічне блукання серед снів.
Удалині ліхтар палахкотів.
Легенький дощик накрапав.
Усе навкруг туман вкривав.

Я йшов на світло ліхтаря,
Що тьмяно світить віддаля,
Як той маяк у темноті,
Показуючи шлях мені.

Що я шукаю тут у снах? Не знаю.
Можливо від буденності тікаю
У світ чарівний поринаючи щоразу,
Як той пустельник, що знайшов оазу.

Можливо я шукаю порятунку
Й найбажанішого у житті дарунку,
Який довіку хочу мати.
Його лиш сни спроможні дати.

Та котрий саме сон мені потрібний?
На що він має буть подібний?
Без відповіді це питання.
Тому й продовжую блукання.

Колись, можливо, я його знайду.
Колись. Колись, та не сьогодні.
До тої миті тисячі кілометрів пройду
По цій холодній і пустій безодні.