По серед міста стояла вона.
Чекаючи його з вокзалу.
Та пробило її слух –
Серени звук.
І тіло її додолу впало.
Лиш сукня – подихом
Від вітру колихалась.
Навкруги лиш крик людей.
Війною її зустріч обірвалась.
Назавжди вона так його
Й не дочекалась.

Я плакала!
Ти чув? – Ні
А я посміхалась, як завжди.
Ти бачив? – Ні
Я зробила нову зачіску!!!
Ти помітив? – Ні
Подивись, коханий, який новий маникюр, який колір і форма інша.
Так, я помітив.
Коханий, я купила сукню,
може сходим у кіно?
Я, стомлений, давай колись – тоді.
Ось так палке кохання
переросте в буденне життя.
А, потім квіти на столі,
але вони вже не його.
Сама собі вона купила,
щоб нагади йому , що вона
не лише дружина.
А ніжна мила жінка, як була колись.
І де ділось те все кохання?
Де, ті милі вечори удвох?