На фронт ушли от одиночества,
Хотя давно уже не школьники они.
Она была уже однажды замужем.
Он был женат и есть у него сын.

Снайпер она, а он в пехоте бегает,
Увидели друг друга - обмерли.
Как же не хочется им быть теперь военными,
Вкусить как счастья захотелось и любви…

Одна лишь ночь, и море переписки.
В разные точки их раскинула война.
Уже и не воюют - расчищают путь к друг другу,
Не видя больше ничего вокруг себя.

Погружены они в свои лишь чувства,
Весь мир в одно мгновение исчез.
Живут лишь мыслью: «Только бы вернуться!,
Только бы выжить! Только б дотерпеть!»

В мечтах ей видится наряд ее венчальный.
Уютом, тишиною грезит он.
Жизнь от любви их поменяла краски:
Нет не воюют - расчищают путь домой!

28-07-2022

Мій син собі не уявляє,
Що можна жити разом,
Що батько поряд може бути,
І кожен день з ним грати.

Не знає взагалі, що дім його
Не там, де він живе,
Інакше має бути все,
Не так, як воно йде.

Його ховаю від війни
На заході країни,
Там, де дорослий лише чує
Війну на Батьківщині.

Як кілька днів побуду з ним -
Емоціями вибухає.
І після цього з сна кричить:
«Мама, хочу до тата!»

Син пів життя в війні провів,
Він іншого не знає.
Мене він знає по приїздам,
Що рідні - відчуває.

Я у тилу, живу на сході,
Можу до нього приїзджати.
А як страждають малюки
УкАїнських солдатів?!.

А малюки, що за кордоном,
Що місяці без батька.
Як навпіл рвуть вони серця? -
«Мамо, хочу до тата!..»

І ширяться країною
В мирі прості слова,
І очі жорсткі покриває
По-зрадницьки сльоза.

І батьки роблять все, що можуть,
Війну щоб подолати,
Щоби спокійно разом жили
Малечі, мами й тати…

10-12-2022

Несподівані життєві дороги, звивисті стежини
Нас таємниче щомиті по світу ведуть
В рідні краї чи в незвідані, далекі чужини.
Кожному випадає свій, дарований небесами, путь.

Певний час, відміряний нам саме тут, живемо.
Ми - причетні до цих, а не інших місць і подій.
Чи єдино вірною дорогою завжди йдемо,
Залежить від духовного стрижня, цінностей, дій.

Варто встигнути зробити все, побувати всюди.
Це - єдино можливий на землі людський шанс.
Напевно, в дорозі стрічаються ті люди,
Яких доля дає нам, як доленосний аванс.

Від нас залежить, що в житті далі буде.
Чи ж будемо щасливі разом ми чи ні?
Справжнє щастя з кимось прибуде, з кимось - й останнє відбуде.
Що за стрімким поворотом у непроглядній далині?

Яким буде наше ставлення до батьків, як дітей?
Які цінності прищепимо своїм нащадкам з колиски?
Чи вирвуться на волю незабутні почуття з грудей?
Що залишиться в душі - кохання чи його відголоски?

Ким ми будемо для рідних, для отчого краю?
Чи станемо Синами й Доньками для України?
Підставимо їй плече чи "наша хата - скраю"
В боротьбі за незалежність від московщини?

Чи залишимо за собою добрий слід у цьому світі,
Чи розтопимось в ньому, як крижина в морі?
Чи згадають нас, як Народ, у бурхливому Всесвіті?
Як проживемо життя: в парі чи в самотності, в радості чи в горі?

Доки живемо на благословенній землі, можемо все -
Бути Нацією, Людьми, дарувати любов і щастя.
Прийде час і стрімка течія нас, як осінній лист, віднесе.
Навіки втратимо під ногами життєдайне земне опертя.

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко