Темрява в’ється, стискає, душить,
Шепоче брехню, що вона найсильніша.
Вона розпускає свої чорні крила,
Затягує тих, хто боїться світла.

Вона говорить: “Схилися, покірний,
Світло — це марево, світло — це тінь.
Я тут паную, я тут господар,
Я непохитна, я вічний сплін!”

Але ти стоїш. Не падаєш, не тремтиш.
Очі твої, мов зорі, палають.
Темрява хоче зламати, скорити,
Але не може — ти не вагаєшся.

Бо темні сили живуть у пітьмі,
Та варто засвітити вогонь у грудях,
І вся їхня суть, їхні ігри брехні
Розсиплються, стануть порохом, будяком.

Вони сильні лише у страху і в зраді,
У слабкості тих, хто здався без бою.
Але не ти! Бо ти несеш правду,
І світло твоє — це їхній розпад.

Вони ховаються в ночі без просвіту,
Та ніч не вічна, не вічна імла.
Щойно ти крокнеш, як промінь у безодню,
Темрява щезне, згорить, пропаде.

Бо ти світлий. Ти той, хто горить.
Не з тліючих іскор, а з полум’я чистого.
Ти той, хто не падає, хто йде до кінця,
Бо темрява сильна лише у темряві.

А ти — світлий. І ти не згаснеш.