Пече воно
То подертя на гландах
Дає багато зрозуміти
Потепліти
Ковтаючи не те, що здатне горло проковтнути
Ковтаючи геть все, що там не має бути
Пізнаючи весь цей світ
У коробці темній
Там де можна:
Сховати сором
Тіло
Огидає
Воно тихенько помирає
Хто ломиться в коробку?
Він зжирає!
Руку, ногу
Я зникаю!
Будь то так
Досі ковтаю
Іншого спокою –
Не знаю
Сьогодні було чи не було
Сьогодні йти чи ще чекати
Сьогодні мабуть варто знати
Кому життєвий звіт складати
Сьогодні ми із часом в ногу
Відчуєм радість чи тривогу
Сьогодні ми пізнали Бога
Сьогодні наша це дорога
Сьогодні все чого нам треба
В людей у людях є потреба
Наш дух мов птах рветься до неба
До невідомого ще неба
Полонез на клавішах грала весна
Лилась рапсодія прозоро-чиста,
Весна не знала, що прийде війна
Буде недоречною її врочистість.
Вона ішла і розсипала квіти
То тут, то там край дороги...
А десь в підвалах ридали діти
І повітряні лунали тривоги.
І стихало все... Заплакала весна
Вокзалами розлук і криком болю.
Вона зрозуміла, що прийшла війна...
І ридала весна по неволі...
Котрий раз, я знову сам..
Мов попався в цей капкан..
Але я вибратись хотів..
Але цього не зумів.
Вибирався що із сили..
Але мені не получилось..
Спробував я вийти знову..
І попався у триногу..
В ту триногу, де ловлять завжди звірів..
А Возя знову в це повірив..
Він знов повірив в клятву, він знов повірив їй..
Але на цей раз він довів..
Що похати її зміг!
Він зрозумів о котрий раз, знову завжди цей відказ..
Знову завжди ця відмова - а він для неї наче ворог..
Але лиш він би покохати зміг..
Ту чудну, та хоть за ГРІХ!
Чому не обійшов в той день її..?
Тому що.. очі звела ті.
Я так жалію, що не обійшов в той день..
Тепер сижу та плачу еврі дей..
Казав мені мій друг разок - "Бог послав людей чуток"
Я звернення зроблю до Бога, не треба мені ця тривога..
Не треба мені драм та сліз..
Я лиш хотів, вот той - ескіз!
Заходить сонце... Ніч міняє день
І вечір кроками неспішними ступає.
Розлогі тіні вже уквітчаних дерев
Мов пеленою темною вкриває.
Вкриває землю, бідна, ж заморилась
За цілий день, хоч трішечки поспить.
Щасливі віщі сни землі наснились,
Де всі поля її пшеницею рясні.
Лягає спати красень-соловей.
Його концерти без антракту не стихали.
На цілий рік вже наспівав пісень
І голос той вже кожен упізнає.
Усі потомлені, немов не спали вічність,
Усі чекають ночі, мов фантом.
Вночі ми забуваємо про дійсність,
Якщо прийде у гості міцний сон.
Усі ілюзії, тривоги, сум'яття
Зі сном ховаються у скриню аж до ранку.
Усюди тиша! Й головне - в думках
Аж до тривожного холодного світанку...
"Увага!!! Тривога!!! Негайно йдіть в укриття!!!"
Ці тривожні слова - сумнозвісні й знайомі до болю.
На отчій землі українці втрачають майно та життя.
Йдуть по ній, як по справжньому мінному полю.
Повномасштабна російсько-українська війна - в розпалі.
росія зазнає вже поразки на всіх фронтах.
Дрони, крилаті й балістичні ракети... - в її арсеналі.
Вони руйнують Україну. Викликають в усім світі жах.
Ворог атакує нас звідусіль, особливо, з неба.
"Братні", смертоносні посланці бороздять рідну блакить.
Вчасно збити їх, не допустити жертв і руйнацій - нагальна потреба.
Наша протиповітряна оборона... Влучання... Переможна мить...
Немає над Україною повністю захищеного небесного простору,
Хоч військові збивають майже все, що несе смерть.
Завдяки патріотизму, мужності, вправності й зору,
Ворожі ракетні загрози швидко йдуть шкереберть.
Не завше... Бувають руйнування, несподівано жахливі втрати життів.
Неможливо дивитись на страждання, людське горе.
Виють сирени... Хтось вже не ховається. Хтось біжить до укриттів.
Коли буде над нами небо - блакитне, мирне й неозоре?!
Уламки від збитих російських ракет, дронів
Щедро засівають родючу українську землю.
Терор... Московити - це стадо зловіщих, чорних воронів.
Україна, світ знищать їх! Сусіди вибрали вовчу долю.
"Увага!!! Відбій повітряної тривоги!!!"
Збройні Сили України вкотре виконали почесну, захисну роль.
Лише завдяки їм скоро буде в нас свято Перемоги.
Хай розстане в імлі та мізерна й дошкульна рашистська "моль"!
Марія Маринченко (Марічка Ясен)
#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко
Зима - не зима, без снігу, морозу,
Та настрій зимовий - крижаний, наче лід...
У серці той лід, як айсберг холодний
Усе заморожує на нашій землі ...
Заморожує радість і щастя дитяче,
Вкриває тим льодом теплоту у очах.
Ми ніби у царстві, де править негода-
Негода із болю, із горя, із втрат...
Червона сторінка, точніше, кривава,
Ніяк не закінчиться в книжці "Війна"....
В тій книжці моя Батьківщина страждає,
В тій книжці вмирає чиясь мама й дитя ...
І в кожному розділі книжки - є кат,
Один і той самий - лукавий і підлий.
Він з радістю й легкістю забирає життя
Того, хто людина, того, хто є українець...
Не зміг він простити нам радість, і успіх, і єдність,
Не зміг він дивитись на наші родини щасливі....
Бо заздрісне "серце" того, хто нам "братом" вважався -
Давно вже зігнило і вкрилося брудом та цвіллю.
Там серця нема - там прірва і вічна безодня,
Та їх не мине, попри все, справедлива розплата.
За кожну дитину, яка вже не побачить "сьогодні",
За кожну останню хвилину на фронті солдата.
Стільки болю і сліз, стільки горя й втрат у родинах,
Стільки втрачених доль, непрожитих щасливих років...
Стільки має іще пережити біди Україна,
Щоби ворог нарешті, навіки- віків, зрозумів,
Що не має він шансу народ український здолати,
Той народ, що сміється крізь сльози, ще й співає пісні.
Той народ, що собою прикриє дружину, чи брата,
Той народ, що не знає дорожчого від своєї землі ...
Хай час залікує всі рани на серці, в душі...
Нехай висохнуть сльози від болю, але ллються від щастя...
Нехай знову радіють всі діти на нашій землі,
Нехай хлібом пахучим українські поля колосяться!
Промайне та зима, що вже рік нас тримає в полоні.
У полоні тривог... Та весна недалечко сховалась.
Переможна весна - без війни, без смертей і без болю.
Тільки віримо щиро - перемога буде за нами!
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
