Пора – зима, Місяця лютого, Дня раннього четверга. З вікна бачу, Як у бік міського аеропорта, З неба впало не сонце, А ракета з кривавого кремля, Котру запустили гидотні москалі. Ніби й така далека відстань, І такий великий шлях, А хвилин зо десять, І вже помітно сяйво, Та страшного вогню, А не доброго сонця. Бачу із свого віконця, Як до того пекельного вогню, Їдуть пожежні автівки. У новинах кажуть, Що на Київ женуть, зетівські танки й броньовики… У душі море горя, розпачу й страху, Бо розпочалось все раптово, Та перетворилось у страшну війну. Але краще бути, У клятій війні та страшному вогні, Аніж з мерзотним кацапом У рідному домі на своїй землі.
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Село моє, неначе рай, Ось там колись шумів зелений гай, Русалки біля озера жили, сміялись, танцювали, До смерті людину, подейкують, залоскотали.
А там, де колоситься золота пшениця І тамує спрагу холодна вода із криниці, Де сонце ввечері заходить за небокрай, — Там пісня солов’їна рідного села лунає…
У полі, де маки цвітуть яскраво-червоні, На пасовищах пасуться воронії коні, Там воля гуляє, мавки співають, Спекотне літо вони прославляють.
Було колись — село губилося в піснях, Тепер квітне лише в моїх словах. Було колись — співали вечорами Дівчата з парубками…
Минулося. Зостався спомин. І слави невеликого села відгомін. За музику тепер жива природа, Що співає оду незайманій свободі…
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
На лоні рідної землі, Де сонце грає в небесах, Там, де Дніпро, мов срібло, пливе, Бринить у серці радісний зв’язок. Вишиванки, як барви весни, Селянські руки, що землю плекають, В них — душа народу, в них — історія, І в кожній стежці — любов, що не зникає.
В українському селі, де час співа, Де звуки природи — мелодія дня, Лунає пісня, що в серці живе, Про козацьку славу, про волю, про нас. Там, під небом ясним, у вишневих садах, Ми віримо в мрії, в красу і в любов, Бо в нашій душі, як у ріці Дніпро, Тече сила і гордість, що знову зросте.
О, український прапор, жовто-синій, Символ надії, свободи, краси, Вітрила твої вітром надії, Летять над полями, над нашими мріями. Кожен стяг — це пісня, що в серці звучить, Про землю, про волю, про рідний поріг, Ми разом, як вітрила, підняті в небі, В єдності нашій — безмежна краса.
Серед полів, де колосся гнеться, Селяни в вишиванках, як зірки вночі, Працюють з любов’ю, з надією в серці, Вони — наші герої, що землю несуть. В їхніх очах — безмежний простір, В їхніх руках — сила, що зростає в нас, В кожному дні, в кожному кроці, Вони — символи нашої вічної ласки.
У лузі, де квітнуть волошки, І вітри шепочуть, мов давні казки, Там, де річка Дніпро, як срібна стрічка, Тече між селами, даруючи мир. З ранку до вечора, в небі — зорі, Село моє — це свято, це вічний обряд, І в кожній пісні, у кожному слові, Звучить українська душа, як молитва.
Вітрила на човнах, що пливуть по Дніпру, Ведуть нас до мрій, до безкрайніх висот, Ми — козаки, вояки, вільні, як вітер, Зберігаємо пам’ять, що в серці живе. Від Канева до Києва, від Львова до Криму, В єдності нашій — сила, в нашій крові, Ми — символи надії, любові, волі, В кожному дні, в кожному році.
В кожному дні, що минає, — історія, В кожній краплі поту — безсмертна слава, Ми будуємо мости, де серце палає, Від покоління до покоління — жива мова. Слово рідне, як пісня, що лине в небі, Воно об’єднує нас, як ріка — береги, В його мелодії — тепло і надія, В кожному рядку — дух нашої землі.
З-під небесного зору, з-під сонячних променів, Малюю картину, де пахне весною, Там, де вишиванки — не просто одяг, А символи віри, надії, безкраїх мрій. У кожному стіжку — історія роду, У кожному малюнку — пісня і крик, Вони, як зірки, що світять у ночі, Яскраво вказують шлях до нових висот.
О, річко, Дніпро , ти — наша пам’ять, Ти — свідок століть, ти — мати, ти — друг, Твої води несуть до нас спогади, Про козацьку славу, про мрії, про дух. Нехай у твоїх обіймах минає час, Нехай наші пісні лунають у хвилях, Ми будемо вірити в те, що є правда, В те, що наш шлях — це шлях до зірок.
Тож зберігаймо, народе, свою символіку, Піднімемо прапор, з гордістю у серці, Ми — нація мрійників, вільних, як вітер, Ми — символи любові, надії, краси. Нехай наша пісня лунає в усіх куточках, Нехай кожен з нас вірить у свій шлях, Бо в єдності нашій — безмежна сила, В українській душі — вічна краса!
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Я інший хочу придумати цей світ, Де кожен день — це радість, не забуття, Де мрії б’ють, мов зірки, в небесах, Де любов панує, а не злість і страх.
Де календар не знає сліз і горя, Де мир, як пісня, лине в кожну хору, Де українці, як одна велика сім’я, Допомагають, в серцях живе надія.
У світі, де доброта — це не мить, А справжня сила, що може все змінить, Де кожен радіє успіхам інших, Де щирість — це ключ до сердець всіх тих.
Я мрію про ранки, що світлом горять, Де кожен сусід — це друг, а не ворог, Де в серцях небайдужість, мов сонце, І кожен, хто потребує, не залишиться в тінь.
Нехай наші мрії, як птахи, летять, Нехай доброта, мов річка, не спинять, Де Україна — це край, де панує мир, А надія в душах, як вічний мотив.
Я інший хочу придумати цей світ, Де разом ми зможем все подолати, Де кожен з нас, як зірка, сяє, І в серцях любов, як вічність, палає.
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Місто золоте, Запоріжжя зветься, Символ козацького краю, як ніхто інший. Воно лежить на берегах Дніпра широких, Де серця українські палають непереборним полум’ям.
Просторий проспект, найбільший з усіх, Широкий, величний, як лелеки крила. Тут будинки стоять, мов замки міцні, І вікна віддзеркалюють сонця проміння.
А гребля – перлина Запоріжжя, Найвідоміша, як таємниця морська. Вона тримає води Дніпра на ланцюгу, І надія на електроенергію розцвітає.
Парки та сквери, зелені оазиси, Де квіти розквітають і птахи співають. Тут душа відпочиває, серце заспіває, А мрії пливуть, наче перлини в річці.
А Хортиця – острів могутній і сильний, Де козацькі духи літають над водою. Тут історія живе, час зупинився, І кожен крок – це зустріч з минулим героєм.
Місто Запоріжжя, як поетичний образ, В серці кожного українця виписане. Воно крила дає, надію і силу, І завжди вірить, що гордість переможе всіх.
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Україно моя єдина, В тобі живуть кохання, болі і тривоги… Ти мати, що народила сина І віддала йому усі путі й дороги. Завжди була такою ти єдина, Українцями дітей своїх прозвала. У холод, і в спекотну днину Ти нас ростила, пестила, плекала. Твоя душа – це ріки і моря, Твоя українська мова, Серце твоє – у небі зоря, А пісня твоя – колискова. На плечах своїх ти сонце тримаєш, Щоб путь освітити далекий, І радісна пісня твоя всюди лунає, А в небі кружляють лелеки…
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Україна вистоїть, високо піднімається, Ніколи не згасне, вогонь в серці горітиме. Героїчна боротьба, наша рідна земля, Проти ворогів, що хочуть її знищити.
За волю, честь і гідність, українці боролись, Славні діла своїми руками створювали. Земля кров’ю змочена, але не здолана, Ми не здамося, поки не здобудемо перемогу.
Слава героям, що віддали життя за нас, Що стояли міцно на передовій, мов стіна. Вони не піддалися, не зрадили своєї землі, Залишивши нам спадщину, якою ми пишаємось.
Українці сплотилися, одним голосом говорять, Ми хочемо волі, честі, гідності та незалежності. І кожен день, ми працюємо для нашої країни, Чинимо добро, будуємо світле майбутнє.
Нехай звучить пісня, яка згуртує нас разом, Про нашу Україну, що вистояла вогонь і морок. Ми мріємо про мир, про щасливу долю, І ніколи не забудемо, що воля – наше прагнення.
Україна вистоїть, ми віримо в це напевно, Тому її героїчну боротьбу ми виспівуємо. Хай лунає по світу наш голос вільних сердець, Україна – наша земля, невмируща нація!
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
В краю між хмарами сяють поля, Де ріки співають свої пісні воля. Там, серед зелені та небесної блакиті, Сховалась чарівна Україна, велична і світла.
На її землі зерно вроджене квітне, І калина в’юниста у садах розквітає. Сонце золоте обіймає гори, А вітер віє над річками й згори.
Чарівна Україна, ти мова співаєш, Словом-музикою серця зворушаєш. Твоя лексика – ритмічна й забарвлена, Відчувається в ній любов безмежна.
Ти – художній образ великої держави, Де традиції живуть у кожній краві. Твої горді герої в битвах сильні, І відвага в їх очах світиться міцно.
Над тобою прапор блакитний-жовтий мається, Символ незалежності, що завзято бореться. Ти – Україна , вільна , незалежна і сильна, Твої сині та жовті фарби зігрівають душу і серце.
О, чарівна Україна, ти неповторна, Твоя краса – неземна, незламна. Ми з тобою, співаємо твою пісню, І з гордістю називаємо себе українцями.
Ти наша вічна любов, наша рідна земля, Ми завжди будемо тобі вірні й віддані. Чарівна Україна, ти надія і сила, Ми завжди будемо тебе любити і шанувати, мила!
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Така любов трапляється раз в сотні літ, Її можна назвати для осені весняним привітом, Бо на межі своїх епох закохані зустрілись, Уникнути дарунку Бога чи спокуси долі не зуміли… Та проти них повстав майже весь світ, Бо заздрісно бачити пізно восени буйний цвіт! І взявши право Бога, люди осудили, Але кохання не спинили. Бо небеса веліли: у благодаті ви кохайтесь! Та тільки світ: ви у гріху, покайтесь! І розлучали пару, та знищити кохання не зуміли. Вони назустріч тайкома один до одного летіли. Ховались за широколистим дубом і раділи, В хмільній любові та обіймах мліли. Мазепа їй листи і подарунки, а Мотря — сорочку й своє серце. О, як же їм не хотілось, щоб завершилось все це! Він їй цілунками зорі діставав із неба, А вона казала, що їй, крім нього, більш нічого і не треба. Крізь заборони й перешкоди пара зустрічалась, Весна з Осінню таємно «повінчалась». Здаватись на поталу ворогам не збирались, На кохання нелегке завше опирались. Іван їй персні й книгу дарував, Так любляче до грудей кохану пригортав. Дарма, що між ними відстань величезна, Істинна любов безмежна! Не було в ній ні фальші, ні обману, Мотрона йому клялась: «Кохати до смерті вас не перестану!». А він її благав ще трохи зачекати, Щоби зумів дозвіл на шлюб взяти. Їй все одно було на крики матері і «катування», Вона не відрікалася кохання! І якби не війна, не державні справи, Весілля восени б зіграли. Та не судилося. Їхнє щастя загубилося. Лиш згадувати зустрічі їм залишилося, Бо силою їм розвели мости. Не доплисти! Її батьки видали насильно заміж за нелюба, Вона його ніколи не полюбить! А гетьман не забував її, та не міг нічого вдіяти. За його спиною шлюб швидкий затіяли… Вже осінь пізня переходила у вічну зиму, Бо без коханої для нього всюди зимно. І знову відстань. Недосяжне їхнє щастя. Зате спогадів відібрати ворогам не вдасться! Її весна стала плакати дощами, Та не прокласти кладки між берегами. Їх розлучила смерть. Непідкупна й невблаганна. Залишилась в чорних шатах його кохана. А він до неї в снах приходив, цілував. Та від себе сумно відгортав, Бо хотів, щоб вона жила, не тужила. І, можливо, знову б полюбила. Але Мотря не знаходила радості без нього, Тому звернула свою душу до Бога, Прийшла в обитель вічного спокою, Кохання це пронеслось кривавою війною… І як же їй тепер без нього? Привела в монастир її дорога, Щоб тут дожити до своєї смерті І кинутись в Іванові обійми простерті. Смерть, що їх розлучила, знову поєднає. Мотря його віддано кохає!.. 17.06.2022
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
