У нас тут атеистов нет,
Мы ад увидели при жизни.
Тут всё горит, тут рвётся сталь,
И огненные смерти брызги.

Что защищает нашу жизнь,
Трудно уже нам осознать.
То ль это чудо, то ль из ада
Забрать нас невозможно в ад.

Тут души твердые как сталь,
Мягкость их выжжена дотла.
Жить хочется, но наша жизнь
Давно как странная игра.

Азарт разогревает жилы,
Жизни легко ставим на кон,
Они тут дорого не стоят,
И в грош не ставят их порой.

Мысли от ужаса застыли -
Безумство это наше всё.
Оно тут угоняет танки,
Спасает, защищает, бьет…

Нам раем суета кафе.
Смешны, в аду кто не бывал.
Ад коль при жизни не увидел,
Жизнь, оказалось, не познал.

Мы в мире выглядим как черти.
А как ещё? - из ада мы -
Внутри, снаружи обгоревшие
Чумазые, уставшие.

Смешен нам бег теперь за счастьем.
Счастье для нас - просто сидеть,
Не слышать ад, жить не бояться,
На ищущих счастье смотреть…

18-05-2023

Ніччю побачив - обстрілюють Одесу.
Але куди? Напевне бʼють у порт.
Зранку прокинувся. Були домашні справи.
Пізніше прочитав попали у собор.

Горе вірян, розгубленість у віри,
Емоція: «Як взагалі таке Б-г допустив».
Потім розсудливість, спокійне сприйняття -
«Раба рукою для чогось він зробив»…

Передивився всі уважно фото.
Поцокав язиком, прокляв росію.
Потім подробиці щоб всі пізнати
Перечитав українські новини.

Потім російські. Там все іде по плану.
«Усі ракети попадали лише в ціль,
А те, що рознесли центр Одеси,
Так то, насправді, ППО обстрІл.»

А потім знову йшли домашні справи.
Новини, справи… так і йшов день весь.
Війна, якщо у місті не стріляють,
Наче і не в країні, наче десь…

Втрати будівель, історичних памʼяток
Вже не рахуєш, тільки кількість жертв.
Але і жертви вже не так сприймаєш.
Війна вселилася байдужістю у нерв.

Навіть новини про війну дивними стали:
З рекламою межують казино,
Із політичною якоюсь маячнею,
І, зазвичай, «росія йде на дно»…

Про контрнаступ вже ніхто не каже.
Застрягли. Всі вже визнають.
Але не зупиняють, смертю тягнуть.
Як правильно? Немає сил збагнуть.

Кажуть, запізно отримали ми зброю,
Що росіяни закріпитися змогли,
І що тепер все буде дуже складно.
Не бачить швидкого ніхто кінця війни…

Розмазали Одеси горе по новинах
Росія, Україна, особисто я.
Бруд! Відчуваю бруд на совісті моїй.
Не розумію тільки, чи моя вина?..

Вночі в російських прочитав новинах,
Що фронт на півночі вони прорвали.
Наші мовчать. Тому, як зазвичай,
На фронт той написав: «Як в Вас там справи?..»

Що відбувається, немає розуміння.
Здається мозок плаває в лайні.
До речі! Мало не забув! Подяка Бену Уоллесу,
Що таким чином вихідні пройшли…

24-07-2023

До мене претензія, що у тилУ
Не дуже включаюся я у війну.
А як перейматися нею можливо,
Якщо вже немає її розуміння.
Іде контрнаступ - не треба питати.
Чекаємо щось? - не треба чекати.
Бахмут? - бої йдуть, секрет результати,
Південь? - допоки не варто це знати.
НАТО у Вільнюсі зараз збирається.
Десь щось у мирі ще відбувається.
Хтось щось поставляє, а дехто і ні.
Цілі у всіх мутнІ у війні.
Але в своїй сутності всі ті новини
Такі ж, що бували і в часи мирні.
Новини по сутності просто пусті.
Нічого нового не кажуть вони.
І ось, як обстрілів в місті немає,
Мозок миттєво у мир мій пірнає.
Непристосований він до війни.
В нього свої цілі завжди.
Хоче він знати, як жити надалі,
Що відбувається, що ще чекати,
Як планувати життя, що робити.
Молить про те, щоб відпочити.
Бажає, минуле щоб відновилось,
Та зміни такі, що це неможливо.
Чекає по-іншому буде все йти
В загадковому часі - «після війни».
Пробитись в той час мозок не взмозі,
Тому застигає не в зручній він позі.
Немає минулого і майбуття.
А те, що існує, навряд є життя.
І саме тому туга в Очах моїх,
Та не розгледіти з фронту її.
На фронті по-іншому все відбувається.
Майбутнім своїм там не цікавляться.
Поставлене все там на виживання,
Смерть обдурити, зробити завдання.
По-різному йде все у тилу й у фронту.
Порозумітися втратили змогу…

Густий туман, невидима стіна,
Покрив мою страждаючу країну...
Солона котиться з очей моїх сльоза
За кожну маму вбиту і дитину...

А десь загинув тато на війні.
У нього ж народився син сьогодні!
Вмираючи, ридали очі голубі
Та уявляли синові долоні...

А там ще, кажуть, повернувся син
До мами з фронту, але втратив ноги...
Він рідний дім нерадісно зустрів,
Бо ж сам не зміг ступити до порогу ...

А діти... Діти, в чужині,
У ворога кривавого в полоні.
Без мами й тата, без рідної землі...
Яка чекає їх майбутня доля!?

Понищені поля родючі і ліси,
Не чути радості, навколо - все в жалобі...
Війна лишила біль тяжкий в душі,
У серці - відчай, сум, печаль, тривогу.

Живемо миттю... І рахуєм миті:
Щасливі і смішні, веселі і п'янкі...
Бо ж ми не знаємо, чи зможемо зустріти
Світанок ніжний й теплі вечори...

... Але ж як хочеться прокинутися зранку,
Почути всім омріяні слова:
"І буде день, і буде в нас світанок!
Все буде в нас! Закінчилась війна.

Прийшла із фронту звістка до родини -
Сумна, страшна, трагічна і тяжка:
Одна секунда - і немає сина ...
Немає сина, але є війна.

Чекала мама сина, ой чекала!
І тато сивочолий так чекав...
Молила всі молитви, які знала,
Просила Бога, щоб оберігав

Дитину всюди, бо навколо - кулі
Літали як птахи, які там не живуть.
Молилась мама з усієї сили,
Та серце відчувало ту біду.

Бо материнське серце не обманиш,
Занило так, мов обірвалася струна!
Бо тільки материнське серце знає,
Коли дитина дихає й коли її нема...

Вже й сльози висохли, вже й погляд ніби вмер,
Та і душі немовби вже не стало.
Хто би той біль із серця мами стер?
Життя, напевно, вже для того мало.

Та і життя, то більше не життя,
То оболонка - безлика і незрима.
Як тяжко чути - " А у нас війна"...
Як гірко мамі хоронити сина...

Тут, кажуть, наші воїни пройшли,
Тому і виросли ті жовто- сині квіти.
До дому рідного вели їх ті стежки...
Аби назавжди в тій землі спочити...

Не раз ми чули про війну від старших,
Від тих людей, що жах цей перейшли.
У їхніх спогадах не було більше страху,
Здається - все, пройшло, не буде більш війни.

Сьогодні ж знову чорна і лиха орда
Вбиває молодість, надію, цвіт держави.
Той цвіт, що власне віддає життя,
Аби ми рабства і неволі більш не знали.

І знову чорним вороном хустина
Не одній мамі на плече лягла.
Не одна мама поховала сина,
І тата не діждалося дитя...

Десь там, у полі, хлопців вже не стало,
Вже не повернуться додому із війни.
Життя героїв України обірвалось:
Розумних, сильних, старших, молодих...

Поля із прапорами майоріють,
Свічки горять, а воїни вже сплять...
Щодень на фронті чиїсь діти гинуть,
І знову відчай й біль у люблячих очах.

Сніжинки тихо так у танці закружляли,
На прапор неба і пшениці тихо сіли...
Лягли так ніжно, гірко та печально,
Як теплі ніжні мамині обійми...

Чорнобривців насіяла мати
Для синочка, бо пішов на війну,
Щоби землю свою захищати,
Батьківщину, родину, сім'ю.

Хоч століття нове і сучасні
Технології в світі круті...
Вороги лиш у нас - все ті ж самі,
Ниці, підлі, брехливі і злі.

Вороги наші - дійсно незмінні,
Та незмінні і ми, українці.
Скільки мужності в наших героїв!
Які сильні жінки - захисниці!

То ж і сіє матуся багато
Чорнобривців поля і городи.
Бо ж повернеться донька до хати,
І синочок верне до порогу.

Чорнобривці схилять тоді голову,
Затріпочуть так ніжно листками...
Бо прийшов син з війни з перемогою.
Знову донечка в обіймах у мами.

Сіймо квіти, вони дочекаються
Всіх героїв із фронту, з війни.
Як і мамине серце, хоч крається,
Та дитину чекає завжди.