Посіяла мама квітник на городі,
Казали ж бо люди: "Ви квіти садіть!"
Посіяла білі, рожеві, червоні...
Та й сіла тихенько собі на поріг.

Згадала минулу весну з гіркотою,
Як син мов герой пішов на війну.
Як плакало серце від пекучого болю,
Як очі не стримали материнську сльозу.

Казав, як ішов, що вернеться до хати,
Бо мусить іти: "Як не я, хто ж тоді!?"
Казав найдорожчій: "Щовечора птахом
Мене ти побачиш, рідненька, в вікні.

А ще я прилину до квітів пахучих,
Які ти так любиш садить навесні.
Посій ти для мене свої чорнобривці -
Тоді я вже точно вернуся з війни!"

Вже й друга весна, а синочок далеко,
Та мама чекає і сіє квітник.
Вернулись додому і наші лелеки,
А син ще воює, бо ворог не спить...

І вже чорнобривці в землі проростають,
Зажурена мама сидить у вікні,
Щовечора птаху рідненьку чекає,
Ховає тривогу глибоко в душі.

Ми сіємо квіти, бо ж то красота!
І око радіє ту красу споглядати.
Та мамині квіти - то символ життя!
Ті квіти, як мама, не втомляться сина чекати .