Братові, що не згинається
Тримайся рівно, ти – мужик,
Від пращурів – сталевий лик.
Де інші падали й текли,
Ми крізь вогонь і ніч пройшли.
Не гай на дріб’язок свій хист,
Візьми її, як справжній звір,
Щоб губи в треморі, щоб крик,
Щоб сон, немов солодкий вир.
Даруй їй дотики і сни,
То квіти, то спонтанний сміх.
Не треба щодня, раз – і блисни,
Щоб серце тріпотіло в ній.
Слухай. Хай незрозуміло,
Хай хаос в її голосах,
Ти просто будь там – сила, тил,
Щоб тиша в стінах, не гроза.
Межі. Простір. Це закон.
Без кисню в полум’ї задихнешся.
Вона – в своїх думках пливе,
А ти – у своїх десь зникнеш.
Хай все по полицях стоїть:
Оце – її, а це – твоє.
Якщо “відповідаєм вдвох” –
То відповідь лиш порожнеча.
І пам’ятай – ти не хробак,
Що світ чекає в когось спита́ти.
Ти – той, хто пробиває шлях,
А не живе в очікуванні втрати.
Ти – з роду тих, що крушать скелі,
Що в бурях стяги не кладуть.
Живи так, щоб тебе наслідували,
А не забули, як ім’я забуте.
