Сіра, туманна Британія…
Мій друг, як живеться тобі?
Так, це не ясна Іспанія,
Що золотом сяє з Весни…
Ти із холодної Півночі,
Далеким привітом летиш…
Відтворишся файлом у пам'яті
І я напишу тобі вірш…
Ти із промоклої Осені,
Променем блиснеш і лист,
Жовтим листопадом крутиться,
Зажурений, мокрий ліс…
Ти із чарівної юності,
Привносиш свіжість Весни…
Я розквітаю у посмішці
І якось дивно мені…
Так, і сьогодні вітряно,
Можливо і дощ мрячить...
Але однаково затишно
І ніжністю дихає мить…
*****

Ті хмари, вони зір зачарували,
Провісники небесного тепла…
Мереживом із шовку білого,
Я пригадала всі твої слова…
І ластівкою я полинула -
В блакитну, вічну благодать...
І ні, тебе я не покинула,
Це лиш тайм-аут, далі старт...
Ти сумні очі не ховай у ніч,
Бо я відчую все, дарма.
У просторі лишились віч-на-віч,
У душі не прийшла зима…
І літо заплете чуттєвістю…
І повернеться миті час…
Мереживо хвилин миттєвості,
Ті хмари в небі, наче в снах…

*****
Де ти існуєш, може в Атлантиді?
Ти заховався, зникнув за моря…
Тебе закрили височенні хвилі,
Чи може загорнувся в забуття?..
Ти там, де люди вже не ходять,
Де сонце не сховає твою тінь...
Твої хвилини з Місяцем проходять -
На самоті, розмитий контур мрій...
О так, попереду лиш море…

Що в діамантах від нічних Світил…
Наче зі срібла, дещо загадкове,
Та, ти не бачиш, бо не маєш сил…
Ти у тенетах думки час вбиваєш,
Ховаєш душу в чарівливий світ...
Але щораз до миті повертаєш -
Як все було, а вітер в далі мчить…
Ти десь далеко...в Атлантиді…
У простір ехо лине через Світ…
А може на якійсь орбіті?
Тебе немає, зупинилась мить.

*****
Сподівалася... гадала і чекала…
Аж до світлої, ранкової зорі...
Задивлялася в безмежні космодалі,
Тільки Місяць біля неї в самоті...
Тільки тихий вітерець і зорі...
Ніжний шепіт пролунав в пітьму…
Так вона стояла на балконі,
Пролунало в серці:
"Я люблю…"
А можливо чудом все змінитись?
Так наївно сподівалася вона.
В часі миттю все перетворитись,
Хай крізь простір долетять слова!..
І вже світло ранку мерехтіло…
Та потроху ворушився Світ…
Так вона стояла на балконі
І замріяно чекала мить...
*****
Серед шумливої юрби,
В безумстві крику стадіону -
Виходить на арену він,
Тримає погляди в полоні.
Відважний, в шовках матадор,
Так пильно заглядає в очі:
"Для тебе, крихітко, борюсь!"
А моє серце так клекоче…
Вогні Іспанії злились

З червоним полотном і всюди:
Захопливий адреналін,
Світились в захваті всі люди...
А я із себе вся така - іспанська сеньйорита
І погляд його пронизав,
І вся душа пробита!..
Та ось рятунок - стоп-сигнал,
Я швидко стрепенулась:
Закінчилось моє прання,
З дрімоти повернулась.����

*****
Все так змінилось, вона закрилась…
За барикадами душа…
Коли та іскра, ще трохи
тліла,
Не здогадалася сама…
Далекий космос ховає простір.
Він розділив їхні світи…
Коли раніше було все просто -
Не оцінили можливості.
А може треба, а може досить!?
Сумні зітхання…минали дні...
І тільки місяць й самотня зірка
Гуляли вільно, в нічній пітьмі...
І знову ранок... проснувся простір.
Обійми сонця, то світла мить!
На крилах вітру, з легким привітом,
Чарівний спогад, як сон летить…

*****
Якось погожого дня
Вона прогулялася парком…
Крізь романтику стежка вела
І відчула той погляд жаркий.
Їм достатньо було лише мить,
Щоб розквітнув вселенський космос...
Кінострічкою стрімко мчить
І летить, як ракета імпульс...
Вони довго дивилися в даль…
Дивовижними стали всі ночі
І рожевої стрічки вуаль
Прикривала захопливі очі…
Так проходили дні, місяці…
Не могли уявити розлуки.
І залишились він і вона,
І сплелися навічно руки.

*****
Справжня любов не вмирає,
Вона лиш на мить затихає,
Ховається в дальніх кімнатах
І вміє так довго чекати!
Любов завжди вірить у диво
І сподівається щиро,
Що повернеться бажання,
І збудуться всі сподівання.
Любов, що живе нескінченно,
Чекає і вірить безмежно...
І дивиться щиро у вічі,
Щоб душу знову відкрити.
Як місячне сяйво засвітить
І двері до сонця відчинить…
Вона надихає - то чудо!..
Любов на Землі живе всюди!

*****
Вона мовчить, а треба щось сказати.
Мовчання - це не золото тепер.
Вона не може все так залишати,
Мовчання - це не вихід, дотепер!?
Вирішувати треба, не чекати:
А може так скажу, можливо ні!?

А час біжить, потрібно відгадати -
Ту загадку, що мучить усі дні.
Вона не скаже, ні вона не зможе -
Потрапити в те місце, у момент…
І донести, що лихоманить мозок,
Що її серце рушиться ущент!
А він так хоче почути голос,
Спіймати думку, що летить між слів...
І віднайти хоча б зачіпку -
У її тоні…все мріє уві сні…
Вона ще й досі у чаті часу,
Все зважує свої слова…
Заплуталась, думок багато:
Вирішує всі проти, усі за…
А може пізно, а може треба…
А може так, можливо ні!?
І вже нікому того не треба...
Пройшов момент, промчали дні…