Якими дивними бувають люди,

Єдине було небо для обох...
Немислима була розлука,
Єдине дихання на двох…
Залишились Небесні зірки -
Ніяк порахувати не могли…
Молочний Шлях світив у вічі…
Яскраві, романтичні вечори…
А потім доля відвернулась,
Їх розділили береги...
Щось недомовлене лишилось,
Та стали вже такі чужі…
І якось дивно так буває,
Чомусь трапляється в людей…
І навіть вже подружнє ложе
Не кличе до палких ночей…
Самотньо, страшно так буває:
Розлучення...тепер одні…
Не пораховані ті зорі
Лишилися у вишині...
*****
Так падали сніжинки на асфальт...
Можливо це жорстокий жарт...
У телефонному дзвінку, у повній тиші...
Лунали звуки, чула як він дише...
Життя переділило все навпіл:
Сама обрізала, чи він не захотів…
Стоїть вона зажурена, сумна…
За вікнами засніжена зима…
На склі, в узорі іній мерехтів...
Так місяць дивним світлом засвітив...
Холодна, запорошена пора...
У вухах стукають гіркі слова…
Та, скресне крига у її душі,
Насправді не такі холодні дні,
Насправді драма - це ілюзія в житті,
Яку придумала сама собі.
Бо знову прийдуть почуття...
На зміну осені примчить Весна!

Так відбувається щодня:
Нові емоції…наше життя...

*****
Зустрілись поглядом - то знак!
Вона всміхнулася,
однак:
Не озирнулася, пішла,
Мов тінь полинула сама.
Спішать машини по шосе…
Вона замріяна іде…
Світилась загадка в очах
І відбивалась на устах…
Гуляє вітер, він танцює,
Волоссям по обличчю дує…
Проміння світла крізь сніги -
Останнім відблиском зими.
А він збагнути ще не встиг:
І той момент, і дивний збіг.
Так стрімко мчить авто,
летить,
Панянку хоче зупинить!
Вже здогадався, що вона -
Можливо саме та, одна!
Шукати можна усі за,
Та краще діяти пора!
У двері вечір поспішив...
Яскравий Місяць засвітив…
Її смартфон вже у руці,
Усмішка грає на лиці...

*****
Боятися кохання вкотре,
Сердечко в грудях сильно б'є...
Воно не може відновитись,
Де спокій свій знайде!?
Вона боїться залишитись,
Як зіронька вночі сама...
Де одиноко бродить Місяць,
А на Землі зима…
Вона ще мріє дочекатись
Проміння сплетене вінком…
Щоб відчуттями поєднатись
І заспівати в унісон...
Ту вічну пісню про кохання
І неземну любов...
Можливо серце ще розтане?
Повірити захоче знов!?
Й засяє знову ясна зірка...
Крізь кригу пролісок прорве...
І закінчиться час зневіри,
Фонтаном душу розірве!..
*****
Кохання прожене гірку розлуку
І відійде в забуте самота…
Наче вулкан влетіла в душі мука,
Хотіла роз'єднати почуття...

Але вони озерами злилися:
Їхні емоції, їхні серця…
І воєдино заплелися -
У пісню, у мелодію життя...
І хоч багато вже минуло...
Події кадрами пливуть...
Але сердечко не забуло:
Час зустрічі та вічну суть...
Не може заховати відстань:
Чуттєвість душ, сердечний стук...
В промінні мерехтить і квітне,
Кохання шириться, як звук...
І неможливо пояснити
Пряме поцілення зі стріл…
Вони уткнулися навіки!
Любов перемагає біль.

*****
І знову ти ожив у моїх мріях,
І закипіла в жилах кров моя...
В ту саму мить, коли тебе зустріла -
Це дивовижне, феєричне відчуття!..
Електрострумом пронизало тіло!
Я насолоджуюсь хвилинками тепла…
І відчуваю, що тобі потрібна,
Чарівне, вічне почуття…

Ти обійняв мене так ніжно, наче промінь...
Грайливі язички зі свіч...
У погляді твоїм - промова,
Палке бажання, наче клич!
В екстазі ми піднімемось за хмари...
І вертикалями закрутиться Земля...
Та ось відкрились очі, зникли чари -
Це був лиш сон, прокинулася я.��
*****
Шипи троянд, мов голками у руки…
І крапельки багряної роси...
На покривалі білім, що з розлуки -
Стікали смутком у її душі...
Ударом грому пролунав той постріл
І вибухова хвиля...хаос навкруги…
І одинока птаха линула у простір,
Щоб віднайти надію у житті.
Та з часом відпустили всі печалі,
Що гнітом прибивали її Світ…
І віднайшлися сили, зникли жалі:
Рожевий, фантастичний квіт…

*****
Синиці полетіли ген у даль...
І віднесли на крилах всю печаль…
І розказали Світу про ті миті:

Про почуття, що у рожевім цвіті.
Про квітку, що зів'яла і сльоза...
Вона закрилася від Миру, бо стіна...
Загордилася, як скеля в суму днях,
Зимовий холод поселився в її снах…
Та час минає - на порозі жде Весна…
Не відірвалася в гітарі ще струна,
Знов серенада в серці зазвучить...
Прекрасний спомин з вітром прилетить...
Салютом ввірветься Зоря!..
Покине серце тінь сумна...
Нехай синиці увесь біль склюють..
Таке життя… відвічна його суть.
*****
Зустрілися двоє, вітри шуміли…
Зоря вечірня уже встає...
І білі сніжинки їх оточили,
Завмерла мить, затихло все...
Вона мовчить, в устах ні слова,
Застрягли в горлі складні склади...
Він задивився, пропала мова,
Затихли звуки опівночі.
Він стрепенувся - рішати треба!
Хвилини стали так стрімко мчати,
Страхи, вагання… та є потреба -
Її втримати й не відпускати!
"Не стій, як стовбур",-
торкало серце!
"Не стій, скажи…",- воно кричить!
Від хвилювання він розгубився.
Вона відчула, застигла мить...
Мов фея сніжна взяла за руку,
Бо здогадалась, що головна!
Не відпустила, відчула стукіт,
І повернулась вже не сама.