Як я люблю весну зеленокосу!
Її прихід на крилах дощових!
Крізь сірі хмари і пелену холодну
Все розмальовує в барвисті кольори.

Весна так полюбляє все зелене!
Зелені квіти й трави у садах.
В квітковій сукні, ніби наречена,
Вінок зелений вбрала мавка весняна.

А наші квіти! Радість то очам!
І серцю ніжні почуття любові!
Так хочеться, щоб квітнула земля,
Бо там де квіти - там немає болю.

Бо там, де квіти - там цвіте весна,
Птахів там відголосся тихе щебетання.
Там, де природа наша ожива -
Приходить спокій, радість і кохання.

Рожеві, білі, сині і червоні,
Жовтенькі й голубі, багряні кольори.
А ще - тендітні, ніжно-волошкові!
То є багатство нашої весни!

Як я люблю весну зеленокосу!
Її, таку прекрасну й гомінку.
Ми так чекали нашу милу гостю!
Я так люблю її, красуню запашну.

Він часто дарував для неї квіти -
Вона любила квіти чарівні.
Чи то ромашки, чи то першоцвіти...
Але троянди - то улюблені її.

Він дарував червоні, бо любив,
Вона ж то знала! І букет приймала.
Щодня розкішну красоту носив,
Бо думав він - вона його кохала.

Вона ж любила квіти - не його,
Бо серцю не накажеш, як у книжці.
А він носив букети знов і знов -
Троянди ніжні для своєї квітки.

А потім він приніс їй жовті квіти -
П'янкі троянди та чомусь сумні ...
Він зрозумів - не можна так любити,
Коли нема цвітіння у душі.

І він пішов... Вона ж чекала квіти!
Рожеві квіти! Смуток на душі:
Нема його - й троянди вже не тішать...
Лишились тільки гострі колючки...

Запахло весною, радіється люду,
І вишні нарешті в садку розцвіли.
І гамір, і сміх, дітвора скрізь і всюди
Не може натішитись нашій весні!

Та й Мурчик не проти весняних листочків,
Й радіє всім квітам й пахучим гілкам.
Ще б пак! Йому добре сховатись нарешті
Не десь там, під снігом, а в морі тепла!

Тепла і краси, де наш Мурчик гуляє
Як принц, або лицар, чи просто юнак!
Він голову вище задер, ніби знає,
Що він - то є красень, що він - не простак.

Біленький гуляє по гілці вишневій,
Мурчить так поважно, як бравий співак!
А потім стрибає ще й на яблуневу...
То Мурчику добре живеться ось так!

Ой, добре живеться і Мурчик то знає,
Нічого не зробиш - він то заслужив!
Ну все, він пішов, бо ж часу не має -
Ще гілки черешні він не дослідив!

Густий туман, невидима стіна,
Покрив мою страждаючу країну...
Солона котиться з очей моїх сльоза
За кожну маму вбиту і дитину...

А десь загинув тато на війні.
У нього ж народився син сьогодні!
Вмираючи, ридали очі голубі
Та уявляли синові долоні...

А там ще, кажуть, повернувся син
До мами з фронту, але втратив ноги...
Він рідний дім нерадісно зустрів,
Бо ж сам не зміг ступити до порогу ...

А діти... Діти, в чужині,
У ворога кривавого в полоні.
Без мами й тата, без рідної землі...
Яка чекає їх майбутня доля!?

Понищені поля родючі і ліси,
Не чути радості, навколо - все в жалобі...
Війна лишила біль тяжкий в душі,
У серці - відчай, сум, печаль, тривогу.

Живемо миттю... І рахуєм миті:
Щасливі і смішні, веселі і п'янкі...
Бо ж ми не знаємо, чи зможемо зустріти
Світанок ніжний й теплі вечори...

... Але ж як хочеться прокинутися зранку,
Почути всім омріяні слова:
"І буде день, і буде в нас світанок!
Все буде в нас! Закінчилась війна.