Земля вся золотава,
аж сіяє,
Сміється синіми
озерами-очима,
Голубить осінь,
ніжить, прикрашає,
Неначе мати,
а земля — дитина.
Вінок сплела,
сорочку вишиває,
Все чепурить,
цілує до нестями,
Тихо по ній,
повільно йде, ступає,
Землі-красі
з очима-озерцями.
03.11.3023.
Прокрадаюсь до твоїх нейронів незайманим градусом,
Трохи змушую десь спокусити останню клітину,
Не дивлюсь ні на вроду твою, ні на статуси,
Просто хочу побути з тобою хвилину.
Просто хочу вдихати повітря, нехай забруднене,
Відчувати пульсацію, ніжно торкатись долонь,
Побути єдиним твоїм, Богом судженим,
Який не дозволить згасити вогонь.
Минають роки, а напруга іще тримається,
Мурахи не можуть приборкати досі себе…
Такі у житті дуже рідко, та все ж, трапляються,
Такі прилітають для ЧОГОСЬ на землю з небес.
Мов перемкнуло, так буває,
Не в’ється думка, не летить,
Емоцій “нуль”, весна буяє,
В її простори не кортить.
Ні іскри радості, ні смутку,
А поряд спокій, тиша з тиш,
Хоча би раз влетіла хутко,
Разок шкрябнулася, як миш.
У павутину заплітає
Німа байдужість, пустота,
Не в’ється думка, не злітає,
Не зачаровує весна.
30.03.2024.
Знов ластівками
спогади влетіли,
Лагідним сонцем,
ніжним вітерцем,
Піти в минуле
мрії захотіли,
До тої Сниводи
з пахучим чебрецем.
Крила орлині
мала б — полетіла,
Без роздумів і страху,
без вагань,
У ту красу,
в мій край воліла,
Вернутися немало
сподівань.
“Бабине літо”
знову відлітало
Без мене, і лелек ключі…
Калини гілку
вітром поламало,
Їй боляче,
як боляче мені…
Станеться диво,
нехай у іншу пору,
Хоч би й метеликом —
туди я залечу,
Над тою річкою
піднімуся нагору,
Заплачу… заспіваю… закричу…
07.11.2023.
і врешті-решт минуле поверталося
біля вхідних дверей сиділо віддано
собаченям скаліченим й обірваним
за ніжністю скавчало зголодніло
вона ж ті двері відчиняла тихо
повільно якось
навіть через силу
минулому казала “добрий вечір”
але вже просто
не шалено
гірко
минуле є минулим – то законно
воно не для обіймів та чекання
повернення вартує сили духу
відваги
честі
лише не кохання…
все рідше – слова у поеми
частіше – мовчання і сни
білесенький аркуш паперу
і думи
і спогади
всі
слова , що до цього з’являлись
мережили танок поем
сьогодні
і вчора
і завтра
чужинці
і тіні химер
а серце голосить і тужить
йому так кортить каяття
і аркуша треба
на сповідь
і слів
безкінечність
й життя
що з кожним написаним словом
і аркушем
списаним вщент
мов наново зроджує слово
і душу , омиту дощем…
а інколи
коли тиша ще сонного міста здавалась нестерпною
коли дзвони ранкових заграв розривали церковними маршами
він влаштовував хресну ходу , фанатично , до острова
її кожне тремтіння пригадував , іменоване оргазмами…
Любити цей світ з усіма його примхами й вадами,
Пірнати в безодню, якої немає початку й кінця,
Не тішити серце прісними чиїмись порадами,
Не паритись тим, що зморшки торкнулись лиця.
Щодня випивати (й не мати при цьому ніякої міри)
Те щастя, якого шукають усі, та не можуть знайти,
Радіти маленьким пригодам, триматися віри,
Не мати обмежень і впевнено йти до своєї мети.
Горіти завжди непохитним, палким бажанням,
Настирно ступати, ні кроку назад.
Казати, хоч знати, що слово, можливо, останнє,
Посаджене дерево – згодом омріяний сад.
Любити цей світ з усіма його примхами й вадами,
Пірнати в безодню, якої немає початку й кінця,
Не тішити серце прісними чиїмись порадами,
Не паритись тим, що зморшки торкнулись лиця.
Щодня випивати (й не мати при цьому ніякої міри)
Те щастя, якого шукають усі, та не можуть знайти,
Радіти маленьким пригодам, триматися віри,
Не мати обмежень і впевнено йти до своєї мети.
Горіти завжди непохитним, палким бажанням,
Настирно ступати, ні кроку назад.
Казати, хоч знати, що слово, можливо, останнє,
Посаджене дерево – згодом омріяний сад.
У краї фіалкових полів та старовинних замків,
Де світлиться Сієна на полотнах Моне,
Там Франція, країна відома й прекрасна,
Де на долонях живе вічна культура й мистецтво.
Французький дух елегантності та легкості,
У смаках, у словах, у кожному жесті,
Їхня кухня, мов мелодія романтична,
Розкішні вина, сири, дземи й багети.
Паризькі бульвари й Ейфелева вежа,
Подих історії й архітектурна висота,
Лувр зі своєю безмежною красою,
Тут живе твір мистецтва в кожній дорозі.
Франція, де вітром віє дотепністю,
Де слова звучать мелодією самого життя,
Їхня мова, мов тканина м’яка й дивовижна,
Звуки відбивають грацію й ніжність.
Жива традиція й вічна любов до свого,
У французів кров струмує відродженням минулого,
Молоді й старі, душею зв’язані з Батьківщиною,
Святкують своє культурне дзеркало.
Франція, де свобода й незалежність в серці,
Де краса поєднується з розумом й мудрістю,
Тут танцює життя в ритмах відчайдушних,
Світиться Європа в пламені французьких мрій.
О, Франціє, ти — скарбниця світу й унікальна,
Ти зберігаєш неповторність кожного моменту,
Твої люди — яскраві й безсмертні, як сама ти,
Йдуть вони далі, обіймаючи мрії свої надзвичайні.
Нехай завжди лунає твоє ім’я мелодією світу,
Франціє, дивовижна земле, відома й поважна,
Відкривай нам далекі горизонти й краєвиди,
І нехай твоя культура житиме вічно в наших серцях.
Це Франція, кульмінація надвеличної краси,
Де любов до життя звітується шумом Сени,
Нехай кожен мандрівник знаходить у тобі дім,
Бо ти, Франціє, — вічно жива та вільна.
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
