На лоні рідної землі,
Де сонце грає в небесах,
Там, де Дніпро, мов срібло, пливе,
Бринить у серці радісний зв’язок.
Вишиванки, як барви весни,
Селянські руки, що землю плекають,
В них — душа народу, в них — історія,
І в кожній стежці — любов, що не зникає.

В українському селі, де час співа,
Де звуки природи — мелодія дня,
Лунає пісня, що в серці живе,
Про козацьку славу, про волю, про нас.
Там, під небом ясним, у вишневих садах,
Ми віримо в мрії, в красу і в любов,
Бо в нашій душі, як у ріці Дніпро,
Тече сила і гордість, що знову зросте.

О, український прапор, жовто-синій,
Символ надії, свободи, краси,
Вітрила твої вітром надії,
Летять над полями, над нашими мріями.
Кожен стяг — це пісня, що в серці звучить,
Про землю, про волю, про рідний поріг,
Ми разом, як вітрила, підняті в небі,
В єдності нашій — безмежна краса.

Серед полів, де колосся гнеться,
Селяни в вишиванках, як зірки вночі,
Працюють з любов’ю, з надією в серці,
Вони — наші герої, що землю несуть.
В їхніх очах — безмежний простір,
В їхніх руках — сила, що зростає в нас,
В кожному дні, в кожному кроці,
Вони — символи нашої вічної ласки.

У лузі, де квітнуть волошки,
І вітри шепочуть, мов давні казки,
Там, де річка Дніпро, як срібна стрічка,
Тече між селами, даруючи мир.
З ранку до вечора, в небі — зорі,
Село моє — це свято, це вічний обряд,
І в кожній пісні, у кожному слові,
Звучить українська душа, як молитва.

Вітрила на човнах, що пливуть по Дніпру,
Ведуть нас до мрій, до безкрайніх висот,
Ми — козаки, вояки, вільні, як вітер,
Зберігаємо пам’ять, що в серці живе.
Від Канева до Києва, від Львова до Криму,
В єдності нашій — сила, в нашій крові,
Ми — символи надії, любові, волі,
В кожному дні, в кожному році.

В кожному дні, що минає, — історія,
В кожній краплі поту — безсмертна слава,
Ми будуємо мости, де серце палає,
Від покоління до покоління — жива мова.
Слово рідне, як пісня, що лине в небі,
Воно об’єднує нас, як ріка — береги,
В його мелодії — тепло і надія,
В кожному рядку — дух нашої землі.

З-під небесного зору, з-під сонячних променів,
Малюю картину, де пахне весною,
Там, де вишиванки — не просто одяг,
А символи віри, надії, безкраїх мрій.
У кожному стіжку — історія роду,
У кожному малюнку — пісня і крик,
Вони, як зірки, що світять у ночі,
Яскраво вказують шлях до нових висот.

О, річко, Дніпро , ти — наша пам’ять,
Ти — свідок століть, ти — мати, ти — друг,
Твої води несуть до нас спогади,
Про козацьку славу, про мрії, про дух.
Нехай у твоїх обіймах минає час,
Нехай наші пісні лунають у хвилях,
Ми будемо вірити в те, що є правда,
В те, що наш шлях — це шлях до зірок.

Тож зберігаймо, народе, свою символіку,
Піднімемо прапор, з гордістю у серці,
Ми — нація мрійників, вільних, як вітер,
Ми — символи любові, надії, краси.
Нехай наша пісня лунає в усіх куточках,
Нехай кожен з нас вірить у свій шлях,
Бо в єдності нашій — безмежна сила,
В українській душі — вічна краса!

Вишиванка

Я взяв її з собою у похід,
І одягнув на себе того ранку.
Сорочку вишиту, як оберіг від бід,
Матусин подарунок – вишиванку.

Але не мама чарівний узор плела,
Сорочечка дісталася у спадок.
Її бабусина прикрасила рука,
Червоними нитками, як серпанок.

На білім домотканім полотні,
У сплетенні мережива тонкого.
Зображений таємний код землі,
Та прагнення сердець народу мого.

В таких сорочках наші славні козаки,
Ішли на чайках до Туреччини і Криму.
В похід морський на бусурманські береги,
З неволі визволяти побратимів.

І хлопці з лісу, славні воїни УПА,
У вишиванках билися за волю.
Гаряча кров нескорена текла,
Тканину ніжну просякаючи собою.

Я наче там, серед тих чайок і лісів,
Коли матусин подарунок одягаю.
Здається спомини славетних тих часів,
Через сплетіння ниток в шкіру проникають.

Як злість до ворога, як вірний кулемет,
В запеклому бою вона зі мною.
Від куль, уламків – є бронежилет.
Сорочка ж душу береже під одностроєм.

Настане день, коли закінчиться війна,
І ми – народ незламної звитяги.
Бабусине і мамине шиття,
Одягнемо на свято перемоги!