Вижити попри все –
Будь-якою ціною.
Кожен хрест свій несе,
Щось втрачає з клятою війною.
Будинок, робота, сім’я –
Щось неважливо стало.
Можливо забудеш ім’я,
Та чи воно значення мало?
І відчай, і горе, і жах-
Нам не забути сльози.
Покинули рідний дах
І зустрічі на порозі.
Життя має ”після” і ”до”,
Таке незабутнє, щемливе –
Де сіяли ми добро,
Де вранішню чули зливу.
Де вперше почули: -Так!
Де вміють щиро любити.
Одне запитання: – Як
Вкраїну свою залишити?
Де мама співала пісні,
Де татове слово суворе.
Де бачили дні ясні,
Та зараз спіткало горе…
Я виживу попри все
Ти чуєш, моя Україно!
Солдат на руках несе
Того, хто країну підніме!

Прийшла весна не вквітчана у
вбра́ння,
Схилила голову, побачивши наш край.
Сказала тихо: – Ось моє послання –
Настане перемога, тільки знай
Яку ціну дають наші герої,
Схиливши голови так низько, до
землі.
Вони ніколи не складають зброї,
Лиш очі їхні стомлені, сумні.
Не бачать зараз як сади квітують,
Як діти їхні вчаться розмовлять
І сльози матерів вони не чують,
Лише в окопах з автоматом сплять.
А у думках завжди лунає слово:
-Ти повернись живим і обіцяй,
Що будем разом ми й обов’язково,
Здобуде перемогу рідний край!

Ще йде війна, а я чекаю вже тебе додому,
Ще чути вибухи та серденько щемить.
Ми всі вже перестали відчувати втому,
Та піднімаєм очі в синюю блакить.
Ми всі забули про страхи й мовчання,
Навчились жити разом у біді.
І кожен має в серці крапельку “чекання”
Від першого моменту, як тоді…
Тоді, коли закрили небо хмари,
Як світ весь на хвилинку замовчав,
Як люди почали шукать підвали
І зупинився часу інтервал.
А потім – плач дітей і сльози мами…
Тобі цього я, звісно, не скажу.
Як міцно обіймала тремтячими руками,
Та тихо витирала я сльозу.
А ти тримайся там, все буде добре!
Ми подумки з тобою, як завжди.
Не поцілую наніч, уже вкотре,
Але ти знаєш, як тебе люблю!

Ще вчора тут було усе знайоме,
Ще вчора ми верталися додому.
Ще вчора навіть те, що так вагоме
Нам здається, не потрібне вже нікому.
Ще вчора ми дивилися на хмари,
Ще вчора в небі там пташки літали,
Ще вчора діток міцно обіймали,
Ще вчора всі в коханні потопали.
Ще вчора ми могли ось так сказати,
Ще вчора не усе могли прощати.
Ще вчора, нам здавалось. щось даремно,
Ще вчора… а сьогодні всюди темно.
Сьогодні – не вертаємось додому,
Сьогодні – ну або 100 літ потому…
Сьогодні – так мінливо, неспокійно,
Сьогодні – так не буде вже постійно…
Ми зможем цю навалу подолати,
Ми вмієм дуже щиро пробачати.
Щоб завтра було в кожного сьогодні
Ми вірим – закінчаться дні холодні!

Заснула Україна тихим сном,
Неначе вкрилась темним покривалом.
Світ захотів зробить її рабом
І в саме серце зробив боляче кинджалом.
І потекла сльоза з її очей –
Неначе річка, між Дніпром й Дунаєм.
Почався відлік тих недоспаних ночей
Відтоді, як оборону ми тримаєм.
Мужніє Україна з кожним днем
І витира сльозу, яка скотилась
З самого серця, спалена вогнем,
Як крапля крові – боляче з’явилась.
Терпи, моя рідненька, зможеш ти
Все витримати, ти ж бо – нездоланна!
Не бійся впасти з тої висоти,
Ні з ким у світі більш ти незрівнянна!

Ти знаєш, мамо, знов не спала я вночі,
Наснився сон, як тато в полі бою.
Але вуста промовили: – Мовчи,
Всього лиш сон, і все це не з тобою.
Ти знаєш, мамо, а вони ж чиїсь сини,
Невже не скінчиться ніколи це
жахіття?
-Не думай доню, просто собі спи,
Настане мир, закінчиться страхіття!
Ти знаєш, мамо, серденько болить,
За тих солдат, які взялись до зброї.
-Не треба, доню, їм ще землю
боронить,
За нашу честь – на те вони й герої.
Ти знаєш мамо, й тато наш – герой!
Безстрашний, із сміливим серцем.
-Так, доню, не здолає ворог той,
Того́, хто для людей є охоронцем.
А ми з тобою будемо чекать
Той день, коли настане Перемога!
Надію в серці будемо плекать,
Вони повернуться до рідного порога!

Той день, коли закінчиться війна…
Ми всі чекаєм, що повернуться додому
Всі ті, кого згадаєм імена
І не забудем подвига ніколи.
Той день, коли закінчиться війна
Усі чекаєм, вдень, вночі і в зливу
І більше не повториться вона,
І більше не чинитимем спротиву.
Той день, коли закінчиться війна
І вийдуть із підвалів наші діти –
Це буде вже не та, нажаль, весна,
Таку ми більш не будемо хотіти.
Той день, коли закінчиться війна
Ми всі почуєм слово «Перемога!»
Не буде вже зажурена, сумна,
Не залунає всюди знов тривога.
Той день, коли закінчиться війна,
Ти обіймеш душею Україну.
І не важливо літо, чи весна –
Ти повернешся у свою хатину!

Все буде добре! Слава ЗСУ!
Відбій тривоги знов лунає всюди.
Якби ви знали, нашу правду цю –
То не топтали б наші тут дороги!
Якби ви знали ночі матерів,
Які очей ні на хвилину не закриють.
Та звідки ж знати, хто кого жалів,
Ніхто не думав, що ворог в хату прийде.
Ніхто не думав, просто всі жили,
Жили і у проблемах сво́їх потопали.
А зараз об’єднатись ми змогли,
Заради миру й волі разом встали.
Щоб наші діти бачили завжди,
Як сонце сходить і цвіте калина.
На карті сво́їй Україну обведи –
Бо це найкраща в світі Батьківщина!

Ох, мила, рідна, ненька – Україна
Я вірю – ти піднімешся з колін!
Побачить кожна мати свого сина,
За подвиг їхній – до землі уклін!
Хай кожен захисник наш пам’ятає:
Ми їх чекаємо з сльозами на очах,
Бо зло не переможе, так просто не буває,
Ми всі давно перемогли свій страх.
І буде наша ненька справжнім раєм,
Де всі один у одного – брати.
Й полине пісня там, за небокраєм
І викарбуєм Перемогу назавжди!

Вони вторгаються до наших країв,
Намагаються спалити дари Божі,
Що розмістилися на тисячах полів.
Виконують наказ своїх господарів:
Несуть неволю й недолю,
Від малого та й до старого,
Боряться намарне.
Ці недоумки, бовдури й сволоти,
Ще з кінця лютого двадцять другого,
Дбайливо заплітають на майбутнє,
Для народу України,
Жахливі й страхітливі траурні вінки,
Аби зберегти ганебну пам’ять,
Що вони наші вірні люблячі брати.
Не шкодуючи грошей:
Замовляють лопати й паркани,
Для нових безіменних,
Чи братських могил.
Але правда у тому, що
Ці віники стоять гнилими у них самих.
Їх турбота як й лопата,
Стала, нагородою лиш для них самих.