Травень, чай, сонце пробивається крізь вікно.
Марія сидить, загорнувшись у ковдру.
Вона розуміє — залишилось небагато.
Зараз їй близько дев’яноста восьми.
Сидить. Відпочиває. Дивиться у вікно.
Промені падають на її ніжне, але так виснажене тіло.
За вікном літають весняні пташки — вони повернулися додому.
Ненароком Марія вирішує згадати все, що було так давно.
Починає з дитинства. Усміхається. Згадує, як добре було тоді.
Бігала біля дому, гралася, збирала квіти, щоб подарувати мамі.
Ох, мамо… Яка ж вона була красива, молода, квіткова.
Півонія серед ромашок.
Сльоза скотилася по старій щоці.

А далі? Що було далі?
Школа. Перша сигарета в ніжній дівочій руці.
Перший келих вина — гіркий, терпкий, дивний.
Танці. Перше кохання. Перший поцілунок.
Усмішка огорнула обличчя.
Випускний. Розлуки. Багато подруг.
А потім — перша зустріч.
Зустріч із коханим.
Пам’ятає, як він біг за нею, дарував квіти, водив у кіно, любив.
Вона й не помітила, як навчилась дихати тільки з ним.

Робота — бо ж треба.
Мріяла бути модельєркою,
але стала медсестрою — батьки сказали, це престижно.
Весілля. Перша дитина. Трохи декрету. Знову робота.
Робота. Дім. Готування. Раз на рік — відпустка.
На море, звісно, якщо пощастить.
Подарували будинок. Гарний, затишний.
Але вона хотіла квартиру — у центрі міста.
Та був дім.

Друга дитина. Знову декрет. Та сама робота.
Хобі… яке в неї було хобі?
Вона любила малювати.
Після роботи, коли діти спали,
а чоловік дивився телевізор — вона малювала. Тихо.
Бо він казав: «Це дурниця».

Знову робота. Вона віддала їй 38 років.
Діти закінчили школу. Відпусток більше не було —
потрібно було допомагати дітям.
Народилися внуки. Вона досі тихо малювала,
поки чоловік спав.

Пенсія. Грядки. Курки. Одне й те саме щодня.
Жодного разу не виїжджала з країни.
На морі була вісім разів.
Не побачила світ. Не купила машину.
Не здала на права. Нікому не показала свої роботи.
А це була її мрія.

Тепер сидить. Сльоза котиться.
Думає:
«Якби хоча б рік… повернутись у 22.
Я б спробувала все, чого хотілося.
Без страху. Без сорому.
Та яке їм діло? Хто вони, щоб судити?»

Шкода, що зрозуміла це так пізно.
Вона тихенько передасть ці слова своїм онучкам —
у надії, що ці прекрасні дівчата
проживуть своє життя без страху.
Софія

Кров незалежності в венах
Могутній дух в тілі
Прапор жовто синій
Тризуб тату на тілі

Україна моя ненька
Незламність наша сила
Тарасові вірші
В них наша віра

Хлопці чорнобриві
Краса українок
Збиває з ніг кожного
Козацький дух в тілі

Кохайтесь милі та не з москалями
Любіть країну неньку
До перемоги лишилось не мало
Та клятих Москалів здолаєм

І буде знов пісня
І буде знов свято
З нами є Божа віра
Будем перемогу знов святкувати
Елизавета

Люди – то цікаві є створіння,
Від них почути можна безліч нетерпіння.
В один момент ти чуєш: "Поможи!", а в інший – вже: "Навіщо?".
Часто чуєм ми слова, щось на кшталт бадьорої промови, промови «переможця».
Але це все – брехня!
Як же пояснити столь властивий нам перфоманс:
Егоїзм? Песимізм? Може, реалізм?
Усі ми сподіваємось на безросудний альтруїзм,
Але людина – то важке створіння.
Якби була така можливість, жити за принципом безсмертного,
«Врятуй мене, але не смій нічим ризикувати!» –
Якби такий рятунок був можливий, тоді людей у світі було б більше.
Sovnik

Я так люблю любов
Це почуття, що неможливо описати,
Яке живе в душі, і ти, немов
Нову сторінку книги, починаєш відкривати.

Воно чарівне і ні на що не схоже,
Воно приємніше за інші відчуття.
Воно прекрасне і часто навіть може
Робити неймовірні дива.

Я так люблю любити,
Коли метелики пархають в животі,
І хочеться ще сотню раз момент прожити,
Коли ти на незнаній висоті щастя.

Коли ти любиш, все інше йде на задній план.
Коли кохаєш, то відчуваєш прилив сил.
Тебе минають біди і обман,
І виростає пара дивовижних крил.

Я так люблю спостерігати за любов’ю.
На милі парочки в парку,
Яким, напевно, жити краще, ніж в раю,
Бо він їй тільки-но сказав: «Люблю».

На те, як кохані люди йдуть за руку,
П’ють каву у кав’ярні біля дому.
Як він їй одягає свою куртку,
Бо вже почався дощ, і чути звуки грому.

Я так люблю першу любов,
Коли не розумієш, що з тобою,
Чому щасливий ти сьогодні знов
І яке має значення любов.

Але вже завтра – день Святого Валентина.
Ти самотужки зробив рожеве серденько для неї,
І ти чекаєш, що вона буде така ж, як ти, щаслива,
Коли по вуха закохався в неї.

Я так люблю любов, любити і спостерігати за любов’ю.

Кононюк Валерія

Нещадно нищать Україну
І від абетки аж до ком
Стирають мову солв‘їну
Своїм брехливим язиком.

Вже розмиваються кордони,
А ти говориш так, як звик.
Святі прабатьківські канони
Руйнує зрадницький язик.

—Какая разніца?—питаєш,
—Я с вашей мовой нєзнаком.
Даремно мову зневажаєш,
Ворожим «чешеш» язиком.

Не вся війна на полі бою.
Коли змовкає автомат,
Говорить мова. Мова— зброя,
Сильніша кулі у стократ!

Разом на ворога до бою
Пішли пліч-о-пліч, ти і я.
Одного роду ми з тобою
І мова теж у нас своя!
Анна Барвінок
Анна Барвінок

Порожня зала
Не цінуєте мистецтво?
По філармонії кружляє протяг.

Скільки ж віршів ще написать поету,
Щоб зібралася повна зала гостей?

Лунає ехо
Простором біжать мурашки
І кожного, хто в залі, здоганяють.
Поете, знай, що всі хто тут — фанати.
Їх жоден вихор ніколи не злякає.

Вірші живуть
У пам‘яті, у тілі, в душах
Вони свій гомін подають в суспільство.
Емоції відчутно в усіх звуках, рухах,
Для мене рими не любити — це злодійство.

Яна Стаднічук

Усе, що потрібно тобі — це кохання
Відчувати його як власне дихання
Емоційно давати йому просочитись
У душу, щоб туди з головою покритись.

Усе, що потрібно тобі — це кохання.
В оригіналі The Beatles створив це надбання
All you need is love — і цього не змінити
Your soul is never die — вона буде вічно жити.

Кохання в тобі спить.
Кохання живе.
Воно не біжить,
Коли не складне.

Кохання — не вітер, з ніг не збиває.
Кохання — є різне, коли накриває.

Кохання відчутно за тисячі миль.
Буває як шторм, буває як штиль.

Кохання буває до всього живого:
Кохання до моря такого простого,
Кохання до степу, який кричить: «Воля»
Кохання до скелі, що сильна, незборна.

Яна Стаднічук

Люди – то цікаві є створіння,
Від них почути можна безліч нетерпіння.
В один момент ти чуєш: "Поможи!", а в інший – вже: "Навіщо?".
Часто чуєм ми слова, щось на кшталт бадьорої промови, промови «переможця».
Але це все – брехня!
Як же пояснити столь властивий нам перфоманс:
Егоїзм? Песимізм? Може, реалізм?
Усі ми сподіваємось на безросудний альтруїзм,
Але людина – то важке створіння.
Якби була така можливість, жити за принципом безсмертного,
«Врятуй мене, але не смій нічим ризикувати!» –
Якби такий рятунок був можливий, тоді людей у світі було б більше.
Sovnik

Дорогий наш найкращий, найулюбленіший дідусю!
Сьогодні ми всі хочемо вас привітати з вашим днем народження:

Ти поруч був, коли боліло,
Коли душа кричала в ніч.
Ти не питав, чому боліло, —
А просто руку простягав навстріч.

Ти підійшов, коли спіткнулась,
Ти витер сльози з ніжного лиця.
Сказав: "Ніколи не здавайся,
Бо справжні духом йдуть якраз і до кінця."

Ти був за тата, був за друга,
Мене, мов донечку, беріг.
Любив не словом, а руками,
Що гріли лагідно, без слів.

Дідусю, рідний, найдорожчий,
Якби ти знав, як я тебе люблю!
За кожен день, за кожне слово
Я «дякую тобі» кажу!

Степан Катерина Василівна

Люди – то цікаві є створіння,
Від них почути можна безліч нетерпіння.
В один момент ти чуєш: "Поможи!", а в інший – вже: "Навіщо?".
Часто чуєм ми слова, щось на кшталт бадьорої промови, промови «переможця».
Але це все – брехня!
Як же пояснити столь властивий нам перфоманс:
Егоїзм? Песимізм? Може, реалізм?
Усі ми сподіваємось на безросудний альтруїзм,
Але людина – то важке створіння.
Якби була така можливість, жити за принципом безсмертного,
«Врятуй мене, але не смій нічим ризикувати!» –
Якби такий рятунок був можливий, тоді людей у світі було б більше.
Sovnik