І знову ранок, і знову ніч і чому все йде по колу кожен день, і чому вже всі птахи порозліталися? Тому ще вже ніч, і жди ти знову той світанок щоб пітьма зникла і програла ранку холодному як ніч але таким теплим на вид. А може ніч це не так вже й погано? А може ніч також спокійна як і ранок, а може все взагалі наоборот? І ніч уже й не така погана бо позаду був вже ранок а можливо ми вже не проснемося завтра, і можливо треба жити цей момент і не важливо, чи то світанок, чи то ніч.
Красномовна

Ти почуй мене навесні,
Мимо болі і пізні розлуки.
Ти почуй мене навесні
І візьми мене в свої руки.
Ти залиш за собою жалі
І печалі, і довгії муки.
Обійми мене… обійми
У моменти жалю і розпуки.
Ти не плач за роками, не плач.
Лиш одне нам життя дається.
Якщо взмозі, то мене пробач
Доки серце у грудях ще б’ється.
Відцвіли за вікном уже
Дивні квіти, що звуться каштани.
Ти почуй мене навесні
Залікуй всі розпечені рани.
Ти почуй мене навесні…
Ірина

Навіщо ти мене кохаєш?
Невже забуть не можеш ти?
Хіба у свому серці маєш
Для мене дивнії листи?
Мою любов не зрозумієш.
Не розумію і сама.
А може ти зробить зумієш
Так, що залишуся я одна.
Як залишився вітер в полі
Так буду я в журбі страждать,
Але не буде в мене болі,
Бо можу все я забувать.
Я все забуду…Карі очі
Зуміють душу розбудить,
І запитаєш ти у ночі
Чи можна мене розлучить.
Ти запевняєш, що кохаєш,
Але ж як кину я його,
Про мене ти тоді подбаєш?
Кохатиму ж, мабуть, його…
Якби хотіла бути птахом,
Щоби піднятись й полетіть,
І зупинить одним лиш махом
Твоє кохання в вічну мить.

Ірина

Лише безталання і сум,
Мої споконвічнії друзі,
Полонять весь чар моїх дум
В одвічній смертельній потузі.
Чомусь на Землі так дано
Одному усе і нізащо,
А іншому вже всеодно,
Бо думає смерть моє щастя.
Стражданнями повниться вік,
І доля немає спочину,
І поверта знов в чорний бік
Набравши святечного чину.
Ірина

розсунути хмари подихом, видихом.
слідкувати за тінню наче за часом,
який неспинно прямує поперед мене.
під ритми кроків своїх складати нескладні рядки
з хаотично розкиданих різнорозмірних літер.
прислухатися серця,
пульсуючих в скронях думок (ось-ось віддзеркаляться в слові).
забути минуле.
з заплющеними очима неспішно ступати крізь сьогодення
зі спогадами в лівій руці.
спиратися правою на тростину,
просуватися над хідником усупереч гравітації.
блаженно всміхатися вирвам, кратерам, циркам від авіабомб,
що регочуть заглибинами у землі над вічністю неба.
йти крізь лавину куль, нарядів та мін.
радіти життю.
не помічати, страждань, пожежі…руїну.
супроводжувати веселі вітри поглядом суму.
замріяними очима – в обрії волі, веселками що, у цвітінні.
вітати інші життя.
проминути життям в калейдоскопічному світі,
котрого замкнено щільно на самого себе,
відділеного від світу мойого.
вбити свиню
що колосом глиняного індивіда
(рохкає під талісманом гібрида на триколорі).
торкнутися кроком ораної вибухами землі,
перекопаної окопами тверді, вітчизни,
яку від мене відчужують москалі ще з глибинних років.
…пройтися отак окупованим містом.
пройтися під величним небом ясним.
відчинити віконниці сонця
у небажанні знати,
не помічати
як призвичаївся
до незвичайного.
Онтойя

Не буде рим, не буде строф, бо серце рветься, як папір.
Цей вірш — не музика, не кров, це крик, що в середині згірк.

Мене не вчили, як вмирати, але я бачив, як — жили.
В окопах — брат, у крові — брат, і ми до біса не святі.

Я сам себе тягнув з багна, з кісток збирав свою ходу.
Мені війна дала ім’я, яке не стерти — Холоду.

Мене вже смерть не забере, бо я її вже обіймав.
Коли навколо — тільки "де?..", а ти ще дихаєш — вставай.

Це не про героїв з книг.
Це про нічні обстріли й крик.
Про тінь побратима в сні і тишу, що ріже, як ніж.

Це вірш — не краса, не лад. Це жорстко, як є. Як тут.
Бо той, хто не пройшов цей ад — не зрозуміє, чому я ще йду.
Автор Маєрріна
Маєрріна