Питаєшся мене ти
через окіян:
“чому Франко – то не Шевченко ?
чому Шевченко – не Франко ?
чому не мож писати врЯд їх, через кому?”

вонИ
–
тО
–
небо і земля,

між ними – ми,

ті
–
що
не небо
і
ще
не земля.

на разі
в скринях всіх моїх архівів
що вкриті товстим шаром пилу тих старих часів
знайшовся шкіц з моїм молодшим почерком
й мені самому невідомо – це моя рука ?
але це має точно
ще хоч комусь попастися на очі
ба
навіть
повЕрх сумнівів моїх

тож

в першім мОїм шкіці “Virus”
за шО то Є ФранкО,
неввидИмо привів-им міркОвання
про місце для ФранкА
як каміннОї баби
на курганІ полИсілім
стражденної Отчизни-України

ФранкО усе помітним був лиш в цім

Він гас,
коли відходив десь далеко
від праменю з-попід землі із прахом наших предків

Він рано втямив
в батька-коваля
“ЩО” з нього хоче Бог
і
“ЯК” він може бити
мОлотом отця
по всім що потребує битим буть
напрАвленим і розігнУтим

часУ мав мало
поспішав
забрав собі в Шевченка вуса
але
не народився наш Іван тим генієм
яким то був і є Тарас

Він рано зрозумів ЦЕ сам
тож зрозуміймо й ми
й змирімся з ЦИМ
хоч прикро буде дуже нам

Франко – той був Титан ТрудА
був обдаровний чуттям краси
і кОристі Душі та Духа

Він
як ніхтО по нім
зносИв до вулика чужий пилок й нектар
з усіх принадливих усюд
затим робився мед
із того що ото принеслось

Чи геніальна та пчола за те що із її труда стається мід?

Ніскільки.

Ні.

бо Труд – не Гєній є
ба навіть тітанічний
безвпинний
архірезультатний труд.

Всі знахідки ФранкА – як квіти в лузі
–
виросли самі
–
не сотворЕнні ним
–
хоч й гарні неймовірно і живі.

Найвищий у селі будинок – не зАвжди церква
як тут не крути.

от Слово Гєнія запалює й з півслОва,
а чесний труд Титана Трударя
дає тобі
ЛИШЕ найкраще з кращого до рУк,
але небесним зіллям ЦЕ, на жаль, не Є
й не бУде
як не гірко

якби й не бУло ТарасА поперед ним,
то все рівнО ФранкО не зАйняв б його місце.

ніЯкому труду
заслугам
чи
хоругвам
тебе на небо не піднять

ніяк

а от Тарас
належав Небові
уже від сАмого свого початку
й платив самотністю сирітською за ЦЕ
все сіроманське свОє в чужинАх життЄ
і навіть після смерті натрудженого боротьбою тіла

ФранкО ж
все був
у гущі успіхів й принад життєвого прогресу
скороминущої мирської слави
зовсім не те що згорблений Тарас наш

іще дитиною
ТарАса
відірвали
від сім’ї
від дому отчого
і України

то й став ВІН сиротою божою за ТЕ
й усе віддав
і
став ОДНИМ обранцем
Божим
як те ягня ОДНЕ.

на небі скупо брав свої слова,
клав на папір,
як фАрби,
вуголь,
воду акварелі

безпомилковий
абсолютно кожний рух пера його
мов пензля
чи руки з вугіллям
чи гострого гравюрного ножа

матеріальний світ
у всім
все був йому тюрмою
з портретів дивиться на нас тому він темно так
жив сиротою в пустці на чужині
без справжніх друзів
здатних вгамувати біль
і
тУгу
і
невлаштованість роздертої душі
яку зсередини нестИшимо пеклО
ніким не видиме каленеє тавро богообрання генія-пророка
а
кожному пророкови – ніяких благ
скарбів
Бог не дає
і
навпаки
–
усе те забирає
–
все саме дороге
і
залишає лиш
( на глум тобі )
глибокі всевидючі очі
щоб боляче дивитися
як всім
кругом тебЕ
Є щастя
а тобі – немА
й
не бУде

він зрікся ТОГО ВСЬОГО
і
більш ніде
уголос
він
не жалкував за тим
що мали всі звичайні люде

ото
за ТЕ
відречення його
–
щокожденька його сльоза
–
у слові писаному ним
–
солоніша за кров
й
безцінна
як те Перше слово.

веселкою без кольорів
сягав сумним північним небом
довгий довгий корінь
великого Шевченкового серця
в якім пророк тримав свої пісні чорнила

о як же ж
довго довго й довго
йшли пішки
на небачену Вкраїну
його слова

без відгуку

що камінь у без дна криницю
ні спрагу не тамує
й не дає надію

так
в тім сумнім самумі
й пропав
наш спраглий засланець
забутий світом в’язень

засох у руских болотах
помалу вріс у руску трясовину
бо ж нІкому було
йому
всю правду так як є сказати
що він уже помалу пропадає
і душу продає свою
бажаючи сподобатись чужим по духу
що за спиною насміхалися над ним
дурили
і водили цапа
…
так геній згнив в трясовИні
і втоп
і ничия хоч малощирая сльоза
не провела його як має бути
у час його лихих кончин

Бог дав йому Вогонь
і
Бог його забрав
і
з тих часів
не дав його нікому більше знов

Франко ж
мав ІНШУ силу
дадену йому

той
пильнував НАШ отчий дім
як той трудар
і
був твердий як камінь із каменоломні
тотим предвічним і спадковим духом

А скілько ще
того корисного
рідкісного «каміння»
і всього іншого
вкрай необхідного
позносив
за свОє життє Франко
у НАШУ хату
щоби ми всі
у решті решт
та не відстали як другІ навсе
лише в своїй архаїці тісній
без зелененьких паростків новеньких

а Час невпинно утікав
і забирав з собою
живий сучасний ритм
притомний пульс
культури всього світу
яка забула
що така й була
під руским чоботом придушена Вкраїна

світ
на той час
найголосніше чув лише ФранкА

ТОМУ
він – ТОЙ
ХТО втримав Україну
й не дав пропасти
іскрі українства

ТОМУ
–
чим далі
–
тим величезніша стає
Франкова тінь
в віки віків

Бог дав йому Перо
і
Бог його забрав
та
з тих старих часів
нікому більш не дав

тож
кланяймося
нашому великому Франкови
за все

але як і раніше
–
вклякаєм ми лише до ТарасА
й
щораз
падЕ сльоза жалЮ
не годні вчуть його вживу
торкнутися хоча би пилу
що не осів
ще з тих часів
від тих нужденних його капців
в яких ходив він
світом тим своїм
і
так й не годен був
аж до самої смерти
вернутися додому з тих пучин
оце лише в труні
привезеній на возі
повернувся він до нас
і
більше
не сказав
ні слова

нічого
головне
що
ми
тепер не сироти уже

він з нами

в землі
до неба
проростає
невидимо продовжує свій шлях
у сокровеннім серці
ще ненародженого
генія
цієї
благословенної на всі що є страждання
і перемоги
Вічної Вкраїни

Тарас
сирітським щастям чув
щокожде Боже слово
давав його нам, як ніхто
за те
і
корінь його душі
йшов
не
в землю предків
а
в серце Боже
вічне

він не турбувався
чи дійде те слово до пуття

зробив свою ту надлюдську роботу
і
Є кому
не дать пропасти божиїм дарам
дарЕним нам через ТарАса

Ми
тільки
з-за здобутого з неба його печальними очима слова
живемо
на “Вкраїні милій”
–
ніхто з мільярдів нас
поки
Він нам не сказав
саме так
–
не знав
–
де ми з вами живемо
і
яка материнська турбота
нас обгортає
в часАх наших

Обидва ВОНИ пішли
і
залишилися

Після ТарасА
ніхто не підняв з земли його шапку святого болю

у нас немає нікого з ТАРАСОВИМИ очима на наш час

Він все бачив
все нам сказав
все зрушив з місця почутим словом Божиїм

ми довго слухали
і
тілько в час крайньої біди
до нас врешт дойшло
то ТарасОве слово
про “Вкраїну милу”
–
єдине місце на земли
де ми
ніколи
не будемо сИротами
як то був Тарас
що
з того свого
вселенського
зібраного по сльзинці в серці жалЮ
від неможливости
вернутися живим
на цю землю

зібрав

у два слова

свій заповіт нам

і

дав нам

ТИМ

майбутнє

Він один.

Всім нам.

ХРЕСТОСЛОВ

Зупинити

Вірші — вбрання, котрé пошите щоб булó,
І сам творець, їх що фастригува́в і кра́яв,
Нитка́ми по нитка́м з яких натка́не тло
Зшиває розмерфéлені краї безкраї
У сплутаний пота́йний ритм
Від схованих у строфах рим,
Щоб зéрня за́думки не закопать глибóко,
Щоби його змогла знайти і та сорóка
Та розкрутить собі клубок моїх думóк,
Аби осмислить мною мислиме,
Вдумóвуючись у задýмане,
У кóрінь, сýть де схована, дарéмно,
Далéбі, навіть марно…
Вірші — примарне і ніяке з сéбе
Таке собі дурникува́те заняття.
Вірші на очі нависають, мов пóгляд нéба
Одного з всіх, хоч і не трéба, а не минé це прокляттЯ.
Вірші – і невагóмо й нематеріально
Снують у царстві сéнсів, квінтесéнцій слів.
А в дійсності вони – тотально нереальні,
Бо тóй, хто вдýмав їх, довдýмати не вспів,
Томý й нікóли, як усé,
Живóму їх творцеві
Нарóдну славу не з’єднать
Із місцем в черзі на поклóн двірцéвий.
Вірші віщýють імені його
Лише йомý суджéну дóлю, невідстýпно,
Як ім’я батька – зразу за твоїм.
Пророцтво проступає із всьогó
Коли ми залишаємось одні
Щоб коротати дні на дні провалля
Самóтності.
Вірші, що мають ритм і рими, і співзвýчність
І щé чорт знає щó у своєму нутрі,
Нікóли благодать-благополýчність
Не стрінуться для них – чужою милістю судилося їм жить.
Життя навчить віршовершителя
Не грéбувати милосéрдям навіть з чóрта рук,
Подібно всім тим шанувальникам й любителям йогó –
Нічóго не просить, бо всé самі дадýть.
Поéт плетé сухого дуба – бо люб йому цей сплін,
Розтринькувач і звéрхнаха́ба,
Щоб стишить біль з тогó, що в фрéйлін більший кундалін
Не до віршів – всім їм лиш за́вше грóшей трéба.
Віршогонча́р вигóнить у істóрію із глини
Красý тілéсну в бéдрах вічних амфор,
Ним дихає дух всіх часів,
Складає він з його метафор
Зворóти змісту дивовижі
У консонансах вітражів,
Бо ба́йдуже йому до метушні і тиражів.
Дух всіх часів в бува́льщинах і небилицях
Так тихо диха у словах тих
Щоб вберегти від тління їх
Під шаром пилу на бібліотек полицях
В цім сéнсі вірші – нісенітниці,
І їх творець – шахрай,
Котрий так хитро всé замислив си,
Як той фігляр, що по цимба́лам гра́є,
Аби у випадковім ланцюжку співзвýчних співпадінь
Відірваності від усьóго світу
Створити досконалість ефемéрну
Й утримувать її в обману сітях
Неуловиму і таку блажéнну.
Вірші – сни наявý для тих, хто уві сні
Й кому все сниться це.
Якщо комусь потрібен тільки сóн,
Яка йому різниця, що присниться?
Від безпритýльних ніби снів
І я стаю цілком прозóрим –
Живу на мéжах сéнсів слів
Вони тепер моя опóра.

———————————————–
p.s.
ціную Вас
давно спостерігаю за Вашими Словами

p.p.s.
не копенгаґен коли у Вас день народження
оце тому дарую Вам свої слова сьогодні

Зупинити

На високій долині слова і мрії,
Лунає ім’я великого Стуса,
Символ нації, як світлий промінь,
Він – душа України, як вогонь ночі.

Василь Стус – український поет,
І дисидент, що не знає страху,
Він боровся за правду й волю,
За світле майбутнє, за краще життя.

Його життя – це книга справжньої мудрості,
Його доля – стежина боротьби й горя,
Він став символом сили та віри,
Що не зламати, як хвилю на морі.

Творець слова, він дарував світові,
Свої поетичні шедеври і мудрість,
Внесок його в мову та літературу,
Незрівнянний, як дорогоцінний скарб.

Стус – це крик душі, що лунає,
По всій Україні, від Карпат до Донбасу ,
Він став символом нації, її духу,
Його ім’я – найяскравіший блиск на зорі.

Так нехай же його творчість вічно живе,
У серцях народу, у душі кожного,
Василь Стус – символ вічного добра,
Що все здолає на шляху свого славного роду.

Зупинити

На сторінках часу лине ім’я,
Великого майстра слова – Симоненка,
У серці українського народу живе,
Творець віршів, незрадливий як зоря.

Василь Симоненко – син полів широких,
Народився в селянській хаті, у долі,
Він піднявся з простору степового,
Щоб зіграти велику роль поета.

У його серці горіла прагнення,
Дарувати світові свою мудрість,
Він був покликаний розповісти,
Про життя, кохання, біль і щастя.

Симоненко – один із “шістдесятників”,
Нове покоління, що стало на бій,
За свободу, за правду, за мрії,
І віддавало серце за кожен рядок.

Василь Симоненко – не просто ім’я,
Це символ нації, світлий промінь,
Він залишив по собі творчу спадщину,
Що буде жити вічно, як мрія весняна.

Зупинити

На полях тих, де співав соловей,
Лесю Українку зустріла земля,
У серці її горіли мрії світлі,
У красі слова віддзеркали душу.

Вона, як на небосхилі,
Сяяла світлом, зіркою неповторною,
Її слова, як крила, несучі,
По всій лунали вічно.

Українка, гідна слави і похвали,
Принесла нам найкраще зі світу,
Своєю мудрістю, душею багатою,
Змінила віковічний хід історії.

Спогади про Лесю, велику поетесу,
Проникають кожну думку, кожен слух,
Її творчість, як джерело мудрості,
Житиме вічно, як символ волі і духу.

Зупинити

У степах вільних, де лани та поля,
Розквітає душа, як пташка весна.
Там слова золоті, мов крила долі,
Співають про волю й про душу світлу в нас.

Тарас Шевченко, пророк нашого краю,
У серці українському він осяяв світ.
Словами звучить він, як вічний музикант,
В серці нації живе його спів.

Слова Шевченка – світло для очей,
Його мудрість – як зоря на небосхилі.
Летять від нього рядки, як пташині крила,
Щоб знову й знову нас піднімати ввище.

Великий поете, ти наша гордість,
Твої слова – мить незгасної слави.
Хай линуть вони, як ріка нестримна,
І освітять світ щасливою дниною.

Зупинити

У широких степах, де вітер вільний грає,
Молодий гетьман серце несе,
Ім’я незабутнє, Богдан Хмельницький,
України воля зорі збирає.

Запорожці в полі, дикі коні,
Воїни вірні, за гетьманом йдуть,
Словом своїм родину збирає,
В серці вогонь загоряє.

На коні гетьман полем розлітається,
Воля України в серці співається,
Вороги під сонцем мліють,
З гетьманом йти — перемагають.

Славний гетьмане, в побоїщах великий,
Міцна воля, мов сталь у ножах,
Ім’я — мрія, світла надія,
Ти кличеш на волю України завжди.

Нехай лунає пісня про гетьмана,
Про того, що в серцях українців живе вічно,
Богдан Хмельницький, вічна слава тобі,
За вірність і волю, за воїнів своїх.

Зупинити

• Твір:

  Пророчі слова розквітають мов квіти,
  На папері лягають правдивії віти,
  Розлітаються по всьому світу чарівні рядки,
  Мов ті могутні і прекрасні перелітні птахи.

  Вірші Ліни Костенко неповторні і вічні,
  Зігрівають наш розум всі її думки,
  Твори і оповідання безсмертні і магічні,
  Біжать вдалечінь як глибокі струмки.

  В них щастя, біль і щире кохання,
  Людське горе, їхнє хвилюваня,
  Пронизують серце, душу втішають,
  В наше майбутнє як талісман вирушають.

  Добром налита до краю душа,
  Її відкритий погляд завжди заспокоює,
  Гордість і неповторність поетесу прикраша,
  А наші знання тільки поповнює.

  Геніальність поетеси надихає народ,
  Боротись за правду, не боятись перешкод,
  Вона сильна духом, щира людина,
  Наша талановита творча перлина!

  19.03.2023. С.М. Онисенко

Зупинити

• Твір:

  Багатостраждальна, волелюбна українська земля
  Змогла народити й виплекати талановитого поета,
  Відомого в усьому світі генія, самородка, пророка і вчителя –
  Ніким неперевершеного Тараса Григоровича Шевченка.

  Наш Кобзар й через віки пробуджує українські душі.
  Закликає до свідомої, безпощадної, визвольної боротьби.
  Нагадує нам - українцям історію. Повчає через свої вірші.
  Ненавидить вражу росію, зрадників. Нікому не вибачає ганьби.

  Крилаті та віщі слова поета – вічні! Їх не зітре ніхто!
  Вони – мудрі, справжні, вистраждані, справедливі.
  Духовність нації та її патріотизм не замінить ніщо.
  Тарас вірив у нас. Будьмо ж йому вдячні й розсудливі!

  Шевченко поглядає на Україну з Дніпрової кручі.
  Все, про що він попереджав нас, є гіркою правдою.
  Події, що розгортаються – страшні, небезпечні та гарячі.
  Для українського народу обертаються слізьми й кривдою.

  Талановитий Кобзар народився дев’ятого березня...
  Щорічно ця дата відзначається в усьому цивілізованому світі.
  Його вшановують, бо він світовим світочам – рівня.
  Шкода, що пішов із життя в самому пишному розквіті.

  Вже десятого березня люди згадують Тараса в сльозах...
  Аналізують прожите, радяться з великим пророком.
  Україна живе – не так, як він мріяв, а тоне в війнах і бідах.
  Вкотре ворог ходить по ній тяжким, нищівним кроком.

  Пророк зміг посіяти в наших душах здорове зерно.
  Він вірив, що з нього проросте достойний врожай.
  Справжні українці низько схиляють перед ним чоло.
  Слава про найкращого нашого поета лине ген за небокрай!

  Марія Маринченко (Марічка Ясен)

  #МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
  #МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко

Зупинити