Вірив і вже не сподівався
Прощав і прощався
Я дві грані в тобі поєднав
Одну я любив і плекав
А другу пізнати боявся
Я чекав і мовчав
Я ховався, так ніби, то була гра
В яку грав лише я
Поруч не зміг…
А без тебе битву з собою почав
Я дві грані в тобі поєднав
Одну малював
А другу щоночі у снах зустрічав…

Луна зазивала мене уночі.
Поглянь, дівчино, там зорі ясні.
Світять мов лав – сторі тобі.
Грають в мінорі, мелодії свої.
В ігропросторі із ними
сердце твоє співає.
Про кохання палке,
про його не вщухання.
Дівчино ,мила , там зорі ясні.
Грають для тебе мелодії свої.

Хто ж би думав, шо в світі сплетеному,
Серед сотень мільйонів доріг,
В реальності нудній і буденній,
Ти прийдеш на мій битий поріг.
Що зламаєш в мені стальні грати,
Що дістанеш з полону вітрів,
Я б хотіла раніше тебе помічати,
Я б шукала тебе між світів.
Моя реальність зламалась не в перше,
Та ніколи того не було.
Що нарешті я той темний вершник,
Що дарує світу тепло.
Що робив ти зі мною? Не знаю,
І чому я твоя до кінця?
Я тепер по шматочкам мов зграя.
Що чекає на тебе – творця.
То фурор мого пʼяного серця,
Коли ти завітав у мій світ.
Твої очі мов кришталю озерця.
Забрали мою душу собі.

В твоїх обіймах знову я
шукаю пристрасті земної.
Від хвилювання калатають руки
і сердце проситься на волю.
В твоїх обіймах знову я
шукаю ту любов між нами.
І навертається сльоза бо
відпустили ми любов на волю.
Нехай шукає вона іншу долю.
Два спустошені сердця брели,
немов в неволі пустоти.

Мамо, я в очах її згубився.
Я танув як квітневий сніг.
Та чому ж тоді я забарився?
Я кохав її та не зберіг.

Доля ламала так ніжно,
Я молився кожного дня,
Та для неї занадто я грішний,
От вона чиясь, а не моя.

Так і обрис оманливі тіні,
Мені замалюють етюд,
Що на білій, білій простині,
Вона в кімнаті прямо тут.

Я забув її очі мов казку,
Загубився в реальності снів,
Я тепер натягую маску,
Те, що світ від мене захотів.

І обличчя зникає мов спомин,
Що мене заколисав давно,
Я розпалюю старезний комин,
То є знак для неї мов крило.

Ненароком її обрис побачу,
Піт пробіжить по плечам,
Знову її вже не втрачу,
Бо належу тим карім очам.

Якби я могла ,
зупинити час!
Я б ще раз відчула,
дотики наших сердець.
Наше дихання в унісон.
Як від дотиків наших рук,
по шкірі мурахи.
Якби я могла ,зупинити час!
Я б хотіла по бачити вогонь
кохання в наших очах.
Якби я тільки могла,
зупинити час!

ти мовчиш
не питаюсь я
не боюсь, що не знайду тебе
бо впізнаю тебе без слів
будеш там, де сонце в зеніті
десь там посередині́ світу
там, в центрі, де живеться Життя
знайду тебе без слів
аби не забути всіх сенсів
що бачив в очах
долічити до ста
замальовки на маленьких листках
аби не забути
не боюсь, що не знайду тебе
боюсь, що буду
невчасно.

Я прочитаю твої вірші по губам,
так вони звучать соковито.
А сердце додасть свій ритм,
який сховався поміж рядків.
Твої вірші, кожне слово,
торкається мене і в мені живе.
Таке відчуття , що в них завжди
поруч я.
Твої вірші – то Ти , то Я!
Ніби ми віршова сім’я.

Дай мені цілющої води
з твоїх рук напитися.
Дай мені вгамувати спрагу,
до подиху твого.
Дай мені слухати твій шепіт,
від якого мурахи по тілу.
Дай мені до тебе торкнутися,
відчути поруч тебе.
Дай мені вдихнути,
аромат тіла твого.
Дай поцілунком твоїм насолодитись,
нехай жадібний буде він.
Дай відчуття безпеки,
в обіймах твоїх.
Я хочу тебе ,хоч і на мить,
ну і нехай…
Ти просто дай ,цілющої води,
з твоїх рук напитися.