Медовий Спас освятить мед та квіти
І яблучний також садів дари,
В дорогу проведе спекотне літо
Горіховий і на добро благословить.

Та осінь прийде у багряній сукні,
Роздмуха горобиновий вогонь,
Який теплом зігріє наші душі,
Торкнеться і натруджених долонь.

Ой, осене, ти золота красуне,
Сипнеш на трави зимної роси.
Усі тебе ми дуже-дуже любим,
Нам спокій й мир нарешті принеси.

2023 р.

Крізь сон почула я приємний спів,
Здавалось що десь річка зовсім близько,
Але це дощ вночі отак шумів
Тихесенький без грому й блискавиці.

Він заколисував мене, наче маля,
Яке у сон поринуло, мов казку.
Наче в дитинстві побувала я
Та рук матусиних відчула ніжну ласку.

2018 р.

Сплетіння візерунків слів.
раптова ніжна мелодійність.
Мереживо незвичності затягує у сни,
руйнує звичну буденну надійність.

Як ти могла? А як ти міг?
Читати між рядків прозріння:
зізнання витікають із страхіть,
ведуть до розуміння.

Сплетіння стежок, шляхів життєвих,
мереживо рядків віршевих…
ведуть до розуміння…
19.06.2024 ©Ірина Вірна

Два голуби, два голуби
На яблуню сіли,
Про кохання голубонькам
Тихо воркотіли.

Два лебеді-лебедики
Плавали рікою
І лебідкам любесенько
Зізнались в любові.

Два лелеки чорнокрилі
Край ставу стояли,
Ніжно своїх подруг милих
Крильми обнімали.

Як дивишся на птахів цих –
Серденько радіє,
Бо так зберігати вірність
Не кожен зуміє.

2020 р.

Квіти яскраві побачила
та не тримала в долонях,
не відчувала їх пахощів –
чистих, ніжних, чудових.
Мрія, як квітка, гарна
майнула швидко повз мене.
Тільки відчула: даремно
витрачу сили на неї я.
Звідки вона? Неповторна!
З якої далекої думки?
Чому минає так скоро?
Тільки лишає відлуння…
21.01.1993 ©Ірина Вірна

Весною юність одцвіла,
Молодість літом відбуяла,
Життєва осінь вже прийшла
І на порозі тихо стала.

Та серця ніжний-ніжний спів
Зринає лебедем під хмари.
Радості й щастя не затьмарить
Осіннє золото років.

2013 р.

Намалюй мені весну квітучу,
Гомінливії чисті струмки.
Збережу цей малюнок онукам
Й розкажу як любив мене ти.

Зобрази ще і літо спекотне
Із трояндами білими в ряд.
Порадію малюнку сьогодні,
Щоби довго його пам”ятать.

Намалюй мені пору осінню,
Що багрянцем дерева вкрива
Та калиновий кущ при долині,
Який душу вогнем зігріва.

І прошу, напиши ще картину,
Де в заметах дороги усі.
У серця лиш не впустимо зиму,
Нехай завжди будуть молоді.

2020 р.

В душі плекаю Слово, як маля,
Думки в рядочок сію, наче жито.
Нехай же комусь серце звеселя,
А я із того теж буду радіти.

Як до вподоби те, що я пишу,
Когось торкнеться поетичне Слово,
На світі недарма, значить живу,
Добром згадає хтось обов”язково.

2019 р.

А тепер вона ладно поводить плечем,
та торкає колиску невмiло,
день поснув немовлям пiд вечiрнiм дощем
та її невибагливим спiвом.
Вона знає мелодiю з давних давен,
бо сама її десь-колись ткала
простиралом для всесвiту, бо навзаєм
вiн народжував свiтло з темряви.
Скiльки буде кохання у цiм дитиня
помiж нею та часом несталим –
тож спiває й музика летить навмання
щоб те завтра раптово настало.

31.03.2025

– Чого ти скиглиш скривджене дитя,
Ковтаючи цю мить, як гiрку каву
Та обпiкаючи порепанi вуста
У поцiлунку з втомленою правдою?
Говорив Батько, забираючи назад
Усе, що дарував менi на свята,
Їх розглядаю нинi забагато,
Безперестанку дивлячись назад.
Та не журюсь, що тим моїм лялькам
Не порадiла вчасно та сердечно –
I новочаснi забере безпечно
Та послiдовно божеськiм байкам.