Вишиванкою доля стелилась,
На ній колір червоний і чорний,
Світла радість й журба оселились
У моїй і твоїй, друже долі.

І сміялась. і плакала часто
Наче скрипка чи диво-сопілка
Про недолю чиюсь та про щастя,
Про розлуку й кохання довіку.

Хай же стелиться доля барвінком,
Рушником вишиваним крилатим,
Жити всім щоб під небом блакитним,
Сонечку й мирним дням усміхатись.

2025 р.

Для кожного завжди важливо,
Щоби поважали й любили
І бажано, щоб розуміли,
Додасть це наснаги і сили.

Але щоби це усе мати,
Увагу слід теж приділяти
Хто поруч. І поспівчувати,
Підтримати й пораду дати.

Допомогти коли треба,
Не думати тільки про себе,
Сприймати чийсь біль, наче власний,
Тоді Бог пошле тобі щастя.

2020 р.

Десь – де саме – невідомо
За круглими дубовими столами
Лицарі за кухлями з вином
Щось згадуть, хизуючись ділами
Як на турнірах квітку здобували
Що дами їм з трибун кидали
І що ? – і де ті лицарі
І де ті дами з вуалями й
Гарячими вустами
Пропало все
Стоїть у замку пустка
Туристи ходять тихо так
Що чутно – серце стука
Гід їм щось розповідає
Як колись тут лицарі
За круглими дубовими
Столами …….

Прости мені, мій Господи, за все:
за те, що жити треба- а не хочу,
за те, що вірила у щире і просте,
за те, що душу роз’їдали всі охочі.
Дозволила. Так, винна тільки я.
Як же тепер? Собі простить не можу.
І рветься вщент жива душа моя…
поки жива… Ніщо вже не поможе.
Де кладовище душ? Я хочу там лишитись,
не можу світ цей бачити таким.
Усім так добре в ньому нині жити,
і брешуть, лицемірять, як ті пси.
А совість чи вина – це позавчора,
і справжність, людяність – це наче спам.
Коли про інших – голосно говорим,
коли про себе – в блокування, в бан.
Прости мені, мій Господи, так зле,
коли на перехресті привидом витаєш,
коли до неба довго час іде,
а ти далеко, а час не вертає…
Наблизь мене до неба. Я давно
ледве живу, хоч дихаю поволі.
Напевно, що мені вже все одно…
Більше не можу. Прощавайте, болі.

Прости мені, мій Господи, за все:
за те, що жити треба- а не хочу,
за те, що вірила у щире і просте,
за те, що душу роз’їдали всі охочі.
Дозволила. Так, винна тільки я.
Як же тепер? Собі простить не можу.
І рветься вщент жива душа моя…
поки жива… Ніщо вже не поможе.
Де кладовище душ? Я хочу там лишитись,
не можу світ цей бачити таким.
Усім так добре в ньому нині жити,
і брешуть, лицемірять, як ті пси.
А совість чи вина – це позавчора,
і справжність, людяність – це наче спам.
Коли про інших – голосно говорим,
коли про себе – в блокування, в бан.
Прости мені, мій Господи, так зле,
коли на перехресті привидом витаєш,
коли до неба довго час іде,
а ти далеко, а час не вертає…
Наблизь мене до неба. Я давно
ледве живу, хоч дихаю поволі.
Напевно, що мені вже все одно…
Більше не можу. Прощавайте, болі.

Простеливсь барвінок диво-оксамитом,
Оченята сині догори підняв,
Милуватись хоче він усеньким світом:
Дощиком і сонцем, заходом заграв.

І на скатертині теж його зустрінеш,
Рушниках крилатих та на сорочках
Густо ним рясніють вишиванки дивні
Й коровай весільний вміє прикрашать.

Завжди він зелений: влітку і зимою,
Восени й весною колір не міня.
Стелися ж, барвінку килимом-травою,
Хай про тебе лине пісня не одна.

2017 р.

Половіють жита молоді,
Вкрився золотом колос пшеничний
На землі українській святій,
Лине жайвора вранішня пісня.

Її чує щодня хлібороб,
Йому з нею працюється краще,
Витирає спітніле чоло,
А душа переповнена щастям,

Бо на славу удався врожай,
Увінчається труд короваєм.
А ти, жайворе-пташко співай,
Нехай серце вона звеселяє.

2021 р.

А на коліна не ставай ні перед ким,
Перед начальством ти не прогинайся,
Перед найближчим другом ти своїм,
У ворогів ти не проси пощади.

Гордість свою та мужність прояви
І доведи. що духом ти незламний,
Що в тебе до життя іще снаги
Є так багато. Хай тобі позаздрять.

А на коліна можеш впасти ти
Перед матусею, могилою бабусі,
Треба свої коліна прихилить,
Коли державний прапор ти цілуєш.

І ще навколішки молитву вознеси
Всевишньому, за все Йому подякуй.
Та все життя у серці пронеси
Любов до ближнього і до Вкраїни -мами.

2018 р.

Як руки і серця єднають двоє –
Стають на вишиваний рушничок,
З”являється синочок в них чи доня –
Благословлять хлібом-сіллю знов.

Та на рушник кладуть той хліб рум”яний,
Ікона ще в матусиних руках,
Обрамлена вона теж вишиваним
Біленьким рушником. Минає час

І діти вже збираються в дорогу,
Яку для себе вибрали в житті.
З собою їм дає матуся знову
Рушник, що у барвистім вишитті.

Так супроводжує постійно українців
Рушник той вишиваний – оберіг,
Щоби на кожній їх життя сторінці
Всюди від лиха та біди беріг.

Коли візьмеш його. то відчуваєш
Рук неньчиних турботу і тепло,
Пахне домівкою все те в чужому краї,
Що стільки літ на рушнику цвіло.

2020 р.

Чебреці, чебреці, чебреці
Чомусь терпко запахли дитинством.
Згадую як тримали в руці
Батога, що Петровим ще зветься.

Соняшник нам конем слугував.
“Осідлавши” його ми скакали.
Було безліч іще в нас забав.
Але дні ті так швидко промчали.

Не вернути ніколи вже їх,
Лише спогади душу тривожать.
Чебреці. чебреці, чебреці,
Запах ваш у дитинство відносить.

2021 р.