Прошу
Не кажи що все то зрада
Не кричи так гучно “мама”
В слухавку свою

Переглянуті спогади
Не дають жодних плодів
Закликаю знищити їх
Щоб ніхто не вцілів

Мрії серед ночі
Не побачать твої очі
Тіло непорушність дратує

Абстрагуйся від мене
Ляж у воду
Втопи поруч мрії, старі міркування
Спогади
Від яких більше немає бажання

Озираючись назад
У низ
Попихаючи слабкістю

Таке буває
Я – та, хто тебе так добре знає

І раз ти людина звичайна
Мислиш, дивлячись у крапку одну
Забувай мене скільки хочеш, мамо
Мені то байдуже
Я все прийму

Головне не уникай найголовніше право
Що залишає на ногах тебе:

Прямуй за тим, що за руку веде
І якої б не зазнала біди
Прошу
Не вимикай себе

Серед зелених соковитих трав
У стеблах первоцвіту заховалось
Моє дитинсьво.Хтось його злякав,
Воно втекло і більш не поверталось.

А юність вишнею травневою цвіла,
В саду духмяні пелюстки ронила.
Прагнула молодість любові і тепла
Та ягідки гіркі також родила.

А стиглий колос зрілих мудрих літ
На скатертині білій короваєм.
Хоча життя до осені біжить
Та серце квітне весняним розмаєм.

2016 р.

Задощило, задощило
Під самісіньке Різдво.
Де ж легкі сніжинки білі?
І морозів не було.

Лиш мрячить дрібненький дощик,
Капає з дерев й кущів.
Все ж підемо з колядою
Віншувать людей усіх.

Побажати щастя-долі,
Миру, злагоди й добра,
Хай не буде війн ніколи,
Прийде радості пора.

Хліб й до хліба в кожній хаті,
Вся родина за столом.
На здоров”ячко багаті
Будьте ви та на любов.

2019 р.

Місто, як пісок.
На вечір — грім.
Вода тече прямо в дім.
Листя зорю закриває, а світанок все ховає.
Немає дому, лише поле і пісочні окови.
Місто з піску не перетвориться в дім, не допоможе святий грім.
З вечора до світанку листя падає в ганку.

На порожньому подвір”ї
Розрослися бур”яни,
Не було тут вже літ стільки
Нікогісінько до них.

Не нагадує нічого,
Що колись жили отут.
Лише гойдалка свій голос
Подає – скрипучий звук.

Якось вона збереглася
Ще на яблуні старій.
Хто коли на ній гойдався –
Не згадати уже їй.

І вона вже ледве дише,
Але все таки жива.
Вітерець її колише
Й пісню соловей співа.

2021 р.

Скільки себе пам”ятаю –
Завжди й всюди я співаю,
Бо пісень багато знаю,
Вони жить допомагають.

Так, журлива серце крає,
Жартівлива звеселяє,
Віру в краще теж вселяє,
В дім надію закликає

Та любов”ю зігріває,
Ще й коханням огортає
І на творчість надихає.
Як без пісні жить – не знаю.

2016 р.

Тиша, ніч – і темрява густа,
Місто спить, мов тінь нежива пуста.
Ліхтарі, як примари у млі,
Гаснуть кроки в холодній імлі.

Цей час – для загублених душ,
Тут немає ні зір, ані втіх.
Лише музика тягне у мить,
Де безодня холодом спить.

Лине пісня, як шепіт в пітьмі,
Спати зовсім не хочеться в тьмі.
Бо цей морок, як мить на межі,
Вабить серце у сни криваві й чужі.

З піску формується кришталь
Чавун гартується у сталь
Кожен життя свого коваль

Сестра розлуки є печаль
У слові відстань видно даль
Ніщо не вічне тут а жаль

Ніби коштовна пектораль
Книга Життя або скрижаль
В правді прихована мораль

Фортуна вдягнена в вуаль
Не нам всміхається на жаль
В змісті буття ми лиш деталь

Якась крикуча порожнеча
Душі від тіла тиха втеча
Припали пилом вже всі речі
Лишилась тільки порожнеча

Якась сумна фатальна тиша
Хтось на столі конверт залишив
Конверт з порожніми листками
То лист написаний думками

Якесь безглузде провидіння
Вільний політ або падіння
Води живої омертвіння
Любові щирої гоніння

Якийсь химерний довгий сон
Старенький храм і без вікон
Чисті полотна у ікон
В Письмі слова про Єрихон

Чиїсь знайомі голоси
Зважують душі терези
Ніби судилища суди
Душе моя не підведи

У битві власних почуттів
В полоні невимовних слів
На перехресті двох шляхів
Одне життя між безліч днів

Життя спектакль чи кіно
В житті є принцип доміно
Життя фізичне і духовне
Життя без віри беззмістовне

Квиток в один кінець дороги
Десь поміж радістю тривоги
Десь між блаженством є і біль
А сльози сіль а сльози сіль