Нас створено на фабриці виготовлення людей.
Ми граємося одне з одним, неначе з ляльками,
Створюючи ілюзію предметів, ідей,
відносин з коханими, друзями та батьками.
Ми живемо у своїх лялькових будинках,
заводимо дітей та домашніх улюбленців,
вечорами переглядаємо на екранах картинки
з зображенням гламуру та обличь глянцевих.
Не піднімаючи з обличь своїх вуаль,
Йдемо помірно одним шляхом в небуття,
суспільство вигадало спільну моду, релігію й мораль –
нам соціум диктує власний стандарт життя.

Я хочу вірити у «завтра»!
Там буде краще, ніж сьогодні,
Там я подамсь кудись у мандри,
Закінчу справи всі марудні…
Ми думаємо так, гадаємо,
Що світло там, а вчора – тьма.
Та рік за роком все стікає,
А того «завтра» все нема.
Чому в те «завтра» нас так тягне?
Там свято, літо, вихідні?..
І кожен з нас до чогось прагне,
Чому ж ми нехтуєм «сьогодні»?..
Ніколи «завтра» не настане,
Якщо «сьогодні» ти не встанеш.
Якщо «сьогодні» сил не стане,
«Завтра» ніколи не настане!

Сміється час, єхидно світ всміхається
Підморгує, що краще вже не буде
Надії вщент і руки опускаються
І винна тут не містика, а люди.

Дорослішає людство все поволі,
Але людина поспішає жити
І нещаслива в спішці її доля
Продовжує нахабний час смішити.

Роки долають марафон століть
Кожне з яких ознаменоване війною,
Бо люди так і не навчились жить
В гармонії зі світом й між собою.

2016 р.

Ми – не заручники своєї долі.
Людство крокує, обираючи маршрут,
Вирішує хто буде на волі, хто в неволі,
Хто розіб’ється вщент, а в кого парашут.
Якщо ми дозволяємо нас грабувать, дурити,
Образи терпимо, працюємо за їжу,
Скаржимося одне одному про те, як важко жити,
І покладаємо усе на правду й волю Божу –
Скажу вам чесно люди, що Бог не допоможе.
Тим заробили ми такий страшний тягар,
Що не повстали проти поборів і принижень,
Що до керма пустили бандитів і нездар,
Що загубили той такий важливий стрижень.
А ще цинізму море,
Всі дружно склали руки…
Та ж віра й боротьба –
Найкраща запорука!
Якщо постійно нити,
Що так завжди і всюди,
То як же нам змінити
Цей світ нікчемний, люди?!.
2013 р.

Ми тихо українцями звемося,
Бо стали не престижні на сьогодні,
Мовою чужою користуємося,
Бо наша рідна мова вже не модна.
Ми все крокуємо у прірву забуття,
Куди вже скинули минулого досягнення.
Ми хочемо все кращого життя,
Але не втілюємо в нього свої прагнення.
Ми хилимось туди, куди подує вітер
І тільки скаржимося часто на усе.
Деяким для щастя вистачає літри,
А інших за кордон несе.
Все ж більшість з нас застрягла у рутині
Цього понурого, закляклого буття,
А у надіях ми будуємо картини
Свого казкового і недосяжного життя.
2013 р.

Ця повсякденна метушня
Вже так приїлась до душі,
Що там лишилась порожнеча
Й усмішки слід пропавший.
На серці шрами від минулих втрат
І біль від них, й ще досі сочить кров…
Я досить вже наслухалась порад
Про сенс життя й про нерозділену любов.
Мені набридло чути нарікання
На ненадійну дружбу і крихке кохання.
Навколо сотні сумних, похмурих лиць…
Ці люди йдуть за течією,
Голови схиливши ниць,
І не тішаться долею своєю.
Я ж по життю своїм іду несміло,
Справляюсь із проблемами неуміло,
Але з усмішкою на вустах,
Хоч відчуваю як і всі такий же смуток, біль і страх…

День у день я бачу сотні лиць.
Навколо похмурі незнайомі люди…
Блукаючи вулицями столиці,
Я думаю про те, що є, і що ще буде…
З однієї сторони могли би жити краще,
А з іншої – вже ж краще, ніж раніше.
І ніби хочеться змінити щось, та нащо?
Пливти за течією – це простіше.
Ти думаєш, що я у себе марно вірю,
Скажи, що ти зробив і що ще можеш?
Я в своїй вірі вбачаю особливу міру:
Якщо у себе сам не віриш – комусь нічим не допоможеш.
Суспільства норови буває тиснуть на свідомість.
Так, інколи роблю поспішні кроки,
Та проти правил всіх піду натомість,
Щоб виправити всі свої пороки.
Ніхто ж нас не навчить як кращим стати,
Самі себе будуєм з середини.
Не маючи ні храмів, ні палат
Навчіться будувать в собі людину.

Коли втрачаємо, то жалкуємо,
Не цінували ж поки мали.
Коли говоримо – себе не чуємо,
І друзі через це чужими стали.

Понурюємось у свої проблеми,
Та не на себе покладаємо провину,
А винною вважаємо систему
Правління, Бога і свою країну.

А також, часто, друзів і сім’ю,
Кар’єру і усіх навколо…
Та участь тут не бачимо свою,
Не звужуємо це широке коло.

У радості ж ми винних не знаходимо,
У щасті також не шукаємо…
З усмішкою гуляти з друзями виходимо,
Добробут й спокій у родині маємо.

Чому ж не думаємо що для цього треба,
А лише звинувачуємо всіх,
Та звинуватить забуваємо себе
В невдачах, бідах, прикрощах своїх?

Потрібно замість скаржитись сидіти,
Якщо упав – піднятися і йти.
Сім’ю і друзів вміти розуміти,
І користь всім, а не лише собі нести.

2012 р.

Мені не потрібні пусті слова,
Вони все одно нічого не варті.
В телефоні 10 непрочитаних смс, в чашці кава,
Новий день вже на старті.
10 пропущених викликів і 10 завдань.
«В контакті» море повідомлень,
В них стільки ж питань.
Кожному щось потрібно, кожен щось вимагає,
На ці пусті речі ні часу,
Ні бажання немає.

Так багато непотрібних розмов
І непотрібних речей
Так мало резонних слів
І корисних ідей…
Є бажання щось змінити, чогось досягти,
Але, на жаль, засоби не виправдовують мети.
Не рідко ілюзії вводять в оману,
У більшості мрії рівноцінні обману.
Отримуючи щось ми більшого бажаємо,
Для цього не роблячи нічого, все чекаємо…
Холодна кава і безліч думок,
Так починався суботній ранок…

2012 р.

Мені не потрібні пусті слова,
Вони все одно нічого не варті.
В телефоні 10 непрочитаних смс, в чашці кава,
Новий день вже на старті.
10 пропущених викликів і 10 завдань.
«В контакті» море повідомлень,
В них стільки ж питань.
Кожному щось потрібно, кожен щось вимагає,
На ці пусті речі ні часу,
Ні бажання немає.

Так багато непотрібних розмов
І непотрібних речей
Так мало резонних слів
І корисних ідей…
Є бажання щось змінити, чогось досягти,
Але, на жаль, засоби не виправдовують мети.
Не рідко ілюзії вводять в оману,
У більшості мрії рівноцінні обману.
Отримуючи щось ми більшого бажаємо,
Для цього не роблячи нічого, все чекаємо…

2012 р.