І знов квітневий день уже погас
І засвітились зорі вечорові.
Тільки би мирним став для усіх нас,
Зітканий із добра, тепла й любові.

Та й нічка щоби тихою була,
Співав лиш соловейко на калині,
А пісенька його щоби змогла
Спокійний сон дати кожній дитині.

Із сонцем щоби ранок прокидавсь,
Закутаний серпаночок рожевий
Чи білий-білий трепетний вишневий,
Не було місця тут війни димам.

Засіяні пшеницею лани
Та житечком, не мінами навколо
Та пісня жайвора летіла понад полем
І сліду не лишилось від війни.

2023 р.

Плаче квітень, плаче квітень,
Гинуть українські діти,
Дощові краплини-сльози
Все стікають по листочках
І берізок, і вербичок,
Ніби по дитячих личках,
По траві також побігли.
Скільки ж бо осиротілих

Діточок у краї нашім
“Завдяки” проклятій раші.
Але мати-Україна
У біді їх не покине,
Потурбується про діток,
Дасть усе їм необхідне,
У добрі щоби зростали,
Справжніми людьми щоб стали

Та любили Україну,
Як матусю свою рідну.
Сонце Перемоги зійде –
Усміхатиметься квітень.

2024 р.

Скоро свята вже Великодні.
Що принесуть вони сьогодні
Чи спокій в кожну хату й мир,
А може зовсім навпаки.

Ще десь ракета прилетіла,
Біди та лиха наробила,
Хтось ранений, а хтось загинув,
Хтось втратив донечку чи сина.

Хтось у полоні кілька років,
А рідні втратили вже спокій,
Бо невідомо їм нічого.
Отож ми просимо у Бога
І мирних свят. спокійних буднів
Учора, завтра і сьогодні.

2024 р.

І сонця не буде нам видно,
І зорі погаснуть в ночі,
Допоки російськоє бидло
Ще повзатиме по землі.

Хороших катів не буває,
Вся нація їхня в крові.
Руйнує, грабує, вбиває,
Всім брешучи: – Ето они!!

Не має в нас більше роботи
Ніж тупо вбивати себе.
Що в світі одні ідіоти
Їм до сих пір віриться ще.

Даремно, бо людство проснеться
І ці зомборускіє сни
Прервуться, і сонце всміхнеться
Крізь спалений попіл москви .

Що синочку можу я сказати,
Як тобі рідненький пояснити,
Що не маю сил я смерть прогнати,
Щоб ти міг ще трішечки пожити.

Що десь є зомбіровані люди
Для яких ти страшний ворог вже.
Хай тобі лише дванадцять буде,
Їм на жаль не зрозуміти це.

Але десь у пеклі твої сльози
Вогняним потоком потечуть
На ці путіноподібні рожі
Коли їх всі люди проклянуть.

А ми все одно будемо жити
Навіть коли серце замовчить,
Бо свободу їм не задушити
І народ цей вже не підкорить.
В. Юрченко

В той день коли мене не стане
На небі сонечко зійде.
Воно світитиме над вами
Та не в моєму світі вже.

Хмаринка дощиком прольється,
Тепленьким дощиком на всіх.
І хтось комусь там посміхнеться,
Та не побачу я вже їх.

Поплачуть люди та забудуть,
Повернуться до своїх справ.
І як раніше жити будуть,
А я лежу як і лежав.

Ну що ж, це кожного чекає,
Від цього не втече ніхто.
Життя як свічка догорає,
І гасне все її тепло.

Щоб тільки лиш когось зігріти,
Щоб освітити темну ніч
Я до останку буду тліти,
А потім згасну, певна річ.

В той день коли мене не стане
Вмить не розвернеться земля.
Я жив і житиму я з вами
Доколи пам’ять ще жива!

«Мріяти варто, та варто й зважати –
Мрії збуваються, часом не так.
Я мріяв про інше, хотів відкривати
Світ за кордоном, без болю й атак.

Закохався у Британію, в небо, у вітер,
У її простоту і зелені поля.
Та час не чекає, війна палить квіти,
І мрія моя загартована в днях.

Я знав, що відкладеться все до світання,
Що інше тепер на душі загорілось.
Моя головна і найбільша мрія –
Щоб Перемога нарешті здійснилась!

І як би не кликала дальня дорога,
І як би не манив інший світ і дива –
Я знаю, куди приведе моя нога,
Бо мрія одна – щоб жила Україна!»

Вкраїно моя, ти – пісня жива,
Що лине крізь ночі, крізь бурі й століття.
Де соняхи тягнуться в небо, мов свічі,
Де вітер степів – то свободи слова.

Соловейко співає не просто так –
Його голос, мов кров, що палає у жилах.
Він не знає страху, не знає кайдан,
Його пісня – це сила, що світ не зломила.

Коли буря війни затуляє зорю,
Коли темрява тисне на плечі народу –
Соловей не мовчить, він кричить угорі,
Щоб пам’ятали: є шлях до свободи!

Україно, ти – воля, ти – віра свята,
Ти – спогад про предків і сила нащадків.
Ти – правда, що вперто стоїть на вустах,
І серце, що б’ється у всіх, як в солдатів.

І доки солов’їний голос не згас,
І доки у серці є вогонь нескорений –
Не зломлять, не стерти нам правду із нас,
Бо наша земля – непідвладна нікому!

Вечір лягає на тихі поля,
Зорі, мов свічі, над степом горять.
Тиша розлита, мов срібна роса,
Лиш вітер з полів шепче про шлях.

Молодий козацюга сидить при вогні,
Долоні тверді, та очі – ясні.
Вечеря скромна: хлібина, цибулина сало, вода,
Та серце співає, як повна зоря.

«Ой, земле моя, ти і біль, і любов,
Ти – сила козацька, ти – воля свята!
Тебе не скорити, допоки живуть
Ті, що за правду стають до кінця».

А в темряві тихо бринчать цвіркуни,
Їх голос – то доля, що вічно жива.
І знають у небі всі зорі старі:
Вечеря в Бандурове це слава землі.

Ми не здаємось, бо в нас є сила,
В наших серцях палає вогонь, що не згасне ніколи.
Кожна поразка — це крок до перемоги,
Ми піднімемось знову, навіть коли тінь ляже на наші шляхи.

Не злякають нас бурі, не спинять шторми,
Бо ми — це стіна, що не впаде від вітру.
Ми не відступаємо, ми не піддаємось,
І навіть коли темно, ми йдемо вперед, бо знаємо — це наш шлях.

В наших очах — рішучість, в наших руках — сила,
І ми йдемо, крок за кроком, в ім’я своїх мрій.
Ми не здаємось, бо ми — непереможні,
Наш дух не зламати, ми не піддамося жодним грозам.

Цей шлях важкий, але ми не відступимо,
Ми підемо вперед, поки не побачимо сонце.
Ми не здаємось, бо в нас є мета,
І ми дійдемо до неї, не зупиняючись, не боячись нічого.

Ми не здаємось, бо ми — сила, ми — народ,
І наша боротьба буде завжди іти до кінця.
Ніщо не зламає нас, бо ми не здаємось,
І поки серце б’ється, ми будемо йти до перемоги, крок за кроком.