Ця земля – де кожна грудка знає,
Як вогонь і кров злились в єдино,
Де народ свободу не втрачає,
Все тому що ми із України .

Тут калина плаче в полі,
Де зникає знов солдатська тінь,
І вітри шепочуть тихо долі,
Про безсмертний подвиг поколінь.

Не згасить ні час, ні злі пожари,
Ту любов, що в серці ожива,
На небі душі їх безсмертні стали,
Всі ті кого забрала в нас війна.

Земля героїв — ніколи не здається,
Тут кожен камінь знає свою долю,
І поки серце українське б’ється —
Воно бореться із ворогом за волю.

Я вірю в тебе, моя країна,
У серце, що б’ється в народі єдинім,
У могутній народ що не став на коліна,
У полі жовтому і в небі синім.

Тебе не зламали ні бурі, ні грози,
Ти — пісня і доля, і вічний вогонь.
У кожному серці, у кожній дорозі —
Живе твоя воля і твій вільний закон.

Я щиро вірю в твої покоління,
Що сіють добро, а не ллють кров’ю.
Із болю зростає нове коріння,
Що квітне радістю, щастям, любов’ю .

Ти встанеш ще краща, могутня і вільна,
З усмішкою сонця крізь темряву знов.
Я вірю в тебе, моя Україно, —
Ти вільна, ти в серці ти є любов.

Я дихаю тобою, Україно,
Твоїм ранковим подихом степів,
Твоїм безмежним небом і калиною,
Що плаче біля спалених садів.

Я чую пісню рідної країни,
Вона летить у тумани й світи,
У ній — любов, що з болю проростає,
І сила, що дає мені рости.

Тобою я живу в часи тривоги,
Коли гуде над полем грім війни,
Коли сини стоять на межі змоги,
Щоб знов розквітли мирні твої сни.

В надії бачу мрії всі здійсненні,
А вітер волі шепче через край:
“Живи, моя свята, благословенна, —
Не згасни, Україно, не вмира́й!”

Любов живе у вишиванці,
У ній світанки і жита,
В очах — весняні вишні-ранці,
У серці — пісня золота.

Її рушник — з надій і мрії,
Вінок її — з пахких думок,
Вона сміється, бо радіє,
Що світить щастя в кожен крок.

І де не стане — квітне поле,
І пташка пісню заведе,
Бо то любов — свята із волі,
Що по життю з нами іде.

Вона іде на всіх парадах,
Палає ніби в серці жар —
Любов у вишиванці — правда,
Це наш національний дар.

Стоїть край дороги калина червона,
Листочком шепоче до вітру слова.
Під нею спочила душа непокорна,
Що волю любила, як рідні права.

Калина в крові — не від негоди,
А від тих ран, що лишив свинець.
Вона стала свідком, як діти свободи
Пішли у світанок — у вічний кінець.

І кожна росинка, що з листя стікає,
То сльози землі, що синів не забуде.
Калина в крові — то пам’ять святая,
Що в серці палає й стискає нам груди.

Не в’яне калина під силою рук,
Бо в ній Україна — незламна, жива.
Калина в крові — наш нескорений дух,
То віра, то воля, то батьківські слова.

Люблю тебе я, краю мій Подільський,
Себе знайшла тут й доленьку свою.
Ходила боса там, де роси чисті
Й краса беріз в весняному гаю.

Зелених трав шовкове простирадло,
Барвистий килим квітів запашних
І смак осінніх яблук й груш із саду,
Мені і досі не забути їх.

Де у заметах вулиці вузенькі,
Димок колечками угору з димарів
І пироги із печі в хаті неньки
Та вишитий рушник, як оберіг.

Наснагу ти даєш мені творити,
Тебе з любов”ю батечком зову,
Мій рідний краю. Буде колоситись
Хлібами й піснею земля, де я живу.

2016 р.

Моє серце — в кольорах свободи,
Де синь небес і жовта путь полів,
Тут вітер грає пісню про народ,
Що вірить у свій дім, у власний спів.

Гримлять громи — та світло не зникає,
Бо кожен подих — то любов і стяг.
І навіть попіл квітами зростає,
Коли у серці воля, а не страх.

У кожній рані — правда непохитна,
Кожна сльоза то чиста висота.
Моя земля стоїть — жива, відкрита,
І серце б’ється — в кольорах Хреста.

Блакить і золото — не просто барви,
То пісня крові, вірності й пізнання.
Моє серце — в кольорах держави,
Де жовто – блакитний — це кохання.

Серце б’ється в ритмі волі,
Не втихає бурі гнів,
Бо народ, що вільний в долі,
Не скоривсь за сто віків.

Жовте поле — то пшениця,
Сонце нам проміння ллє,
Синє небо — наче криця,
Що ні страх, ні грім не вб’є.

Ми несемо світло в очі,
Ніби сонце в світлий ранок,
Сльози й кров — минулі ночі,
Та гряде новий світанок.

Жовто-блакитний — то свобода,
Бийте ворога свинцем,
Бо, коли стоїш з народом —
Ти безсмертний, ти з Творцем.

Прийде день, і заспіває
Край мій вільний, край святий,
І над світом засіяє
Прапор миру золотий.

Вона стоїть — у тиші, серед вітру,
Немов світанок серед землі й зірок.
В долонях — світ, у серці — тепле літо,
А кожен подих — наче сад квіточок.

Вона тримає небо над землею,
Щоб не впало зорями в димки,
І навіть коли сльози під землею —
Вона сміється, як нові квітки.

Її слова — то ніжність і відвага,
Її мовчання — сила і печаль.
Коли весь світ втрачає рівновагу,
Вона стоїть, вона опора, сталь.

І я дивлюсь: як в небі хмари тануть,
Як промінь ніжно грає на чолі…
Вона тримає небо — щоб кохали,
Щоб жили у мирі діточки малі.

Мати моя, земле свята,
Ти в музиці, у серці, у слові.
Твоя неповторна краса,
Живе у сльозі й любові.

Ти пахнеш медами з ланів,
Звучиш піснею з полів дзвінкою,
Ти кличеш своїх синів —
До волі, до правди святої.

Над тобою світанки горять,
І журавлі летять крізь хмари,
Твоє ім’я — мов благодать,
Що вічно в душі не згорає.

І я пригорнуся до трав,
Де вітри шепочуть молитву, —
Ти — мати, що все віддала,
Щоб діти верталися з битви.