Любив тебе я справді міцно!
Забуть тебе не вийде – дійсно!
Хотів би побудувати драму!
Але зробила лиш дораму!

Обнімати я б хотів
Але в очах, ще досі біль!
Хоча ти можеш підійти
Але будемо ми вже на – ви!

Я обніму мабуть вже міцно!
Можливо це – останній раз!
А пам’ятаєш як тримались тісно!
Прекрасний був на тоді час!

І я люблю тебе ще досі!
Віриш, чи не віриш ти мені!
Можливо вже кохання і немає!
Но ще симпатію – тримаю у собі!

Я посміхався, коли хотілось плакати
Я жив життя, не під гранатами
У мене в світі – все гаразд!
Однак ударили лиш раз!

Вона зробила біль в хребет!
Але боляче лиш трішки стало..
Коли прокинувшись я ранком
Мою цю біль – немов рукою зняло.

Мене вже майже не боліло!
Зі мною було все гаразд!
Але згадав, згадав, її
І знову боляче ще раз!

Та й почало боляче боліти
Скажу одне.. прошу тебе
Якщо помру, не полінись..
Та положи ті квіти!

У сонця промені золоті впадають,
У світанковий час, коли зорі благають.
Твої очі, як морські глибини, зелені,
У них любов безмежна, як вічність без кінця.

По сітці долі ми таємно зв’язані,
Ніжність і тепло твоїх обіймів мріями сплетені.
Ти мій край, моя мрія, моє кохання,
У тобі знаходить світло кожна душа зрання.

Кохання – то вогонь, що серце розпалює,
Воно життя вкрашає та щастям наповнює.
У теплі його обіймів ми відчуваєм щастя,
То дарунок, що з небес спускається вгору.

Кохання – це скарб, що в серці зберігається,
Яскраве намисто, що ніколи не збідняє.
Воно дає нам силу й віру в краще завтра,
Кохання – це життя, що вічно з нами , як віра.

Нехай летять часи, як вітри на крилах,
Кохання – наш компас, що світло нам несе в стіл.
З ним відчуваєм радість і біль, як одне ціле,
Кохання – велика сила, що завжди поруч з нами йде.

Так відверто, гордо, міцно й ніжно кохаймо,
У цьому світі лиш любові довіряймо.
Вона – наш вогник, наш сонця світло в ночі,
Кохання – цінність найбільша, яку ми носимо в серці.