Моє рідне село... Квітень. Весна - в самому розпалі.
Малесенька дівчинка... Над дорогою - гірський схил...
Там фіалочки розгубили красиві й духмяні коралі.
Відстань швидко долають ніжки з усіх сил.

Перед дитиною відкрилась неймовірна краса.
Мініатюрні чарівниці манять, ваблять її зір.
Чудодійний запах підсилює й вранішня роса.
Блаженна природа. Фіалки - дуже тендітний витвір...

Наша місцевість - заквітчана, багата на красу.
Вдало доповнюють пейзаж низькорослі красунечки.
Дівчинка всміхається. Робить веселу гримасу.
Пестить оченятками запашні пелюсточки.

Налічила їх всього п'ять: дві - вгорі, три - внизу.
Зачарований погляд - на фіолетове забарвлення.
Подорослішає, стріне багатоколірну, білу, жовту, голубу,
Але той фіолет зі запахом - найбільше задоволення.

Фіалочки заворожили душу на все життя.
Вони - скрізь, але в пам'яті - саме той схил гори.
Тепер там - зарослі... В те минуле нема вороття.
Нема на тім шкарбі первоцвітів й зачарованої дітвори.

Любов до природи - закладена з дитинства.
В дорослому житті відлунюються його фрагменти.
Ті фіалочки - сповнені неймовірного чаклунства.
З віком все більше згадуються такі милі моменти.

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко

Думки, наче птахи, линуть туди,
Де вічно-зелені сосни й смереки
Струнко здіймаються в небесну вись.
Зовуть, манять й кличуть мене.
Там солов'ї беруть високі акорди.
Злітаються з вирію білі лелеки.
Мохи між деревами в любові сплелись.
Рідна гора в добрі сни промайне.

Жіночою уявою лину туди,
Де ранкові тумани зодягають пелену
Й пахне духмяним повітрям від хвої.
Кущі калини й жасміну мають вроду свою.
Там багатий світ фауни залишає сліди.
Гірчавим на смак є лист полину.
Різнотрав'я встелило яскраві сувої.
Я, ніби зачарована, в ньому стою.

Щирим серцем я лину туди,
Де житами й пшеницями - багата земля.
В кожному дворі - не одна калина.
Чорнобривці говорять про селян здаля.
Там буйно розцвітають весною сади.
В вишитих узорах - і мале немовля.
Українською розмовляє кожна людина.
Я горджуся тим, що є саме звідтіля.

Вдячною душею лину туди,
Де дарували життя мама з татом,
Зігрівали любов'ю й сердечним теплом.
Їхньою людяністю до нині - багата.
Там всі ми в щасті жили, не знали біди.
Раділа ними, сестрою, кожним братом.
Повнився розум щедрістю, добром.
Радістю була сповнена наша хата.

Нинішнім розумом я лину туди,
Де залишилось моє родинне коріння,
Пишні мамині троянди й самшитові вали,
Майстерно зроблені татові роботи.
Там - вже тихо... Не цвітуть так квіти, сади.
Сумно... Пізно приходить прозріння.
Прийшов час, за обрій батьки відійшли.
Залишився отчий край з чашею скорботи.

В спогадах й далі лину туди,
Де не судилося в дорослому житті жити.
Знаменита одинока сосна над нашою хатою
Задумано, стримано зустрічає мене.
Там, у долині на цвинтарі - батьки. Святі люди...
Вдивляюсь в обличчя... Як не тужити?
Пахне отча земля чорнобривцями, м'ятою.
Туга за татом й мамою ніколи не мине...

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко

Дивлюсь меланхолійно у вікно,
Де тихо стелиться серпанок такий ніжний!
Здається, що дитинство не пішло
І ніби вчора бігали малими.

Стрибали по калюжах дощових,
Ховалися від мами у сусідів.
Метеликів ловили чарівних,
А потім випускали, щоб летіли.

Так пам'ятаємо прекрасні вечори,
Хрущів над грушкою, чи то були черешні...
Коли вдихали пахощі п'янкі,
І слухали трави нічної шепіт.

А зранку бігли у луги по квіти:
Волошки сині, маки і дзвіночки!
Збирали квітів цілі оберемки
Й плели з ромашки запашні віночки.

Усе було... і шкода, що минуло...
Та пам'ять - то скарбничка чарівна.
Усе що рідне, все що серцю любе
Вона ключем закрила й зберегла.

А потім тихо так по кадрику виймає
І спогадами крутиться кіно...
А я, усміхнена й щаслива, (я ж згадала!)
Меланхолійно дивлюсь у вікно.

Київ... Ранок... Метро... Спішу...
Ескалатор поспішає в такт зі мною...
Пасивною не буваю. Активність люблю.
Сміло зливаюся вмить з юрбою.

Двадцять років - тут, а немов - один день.
Час біжить, мов ріка. Його не здоганяю.
Столиця - місто крилатих моїх натхнень.
Двері в світ я щодня в ній відчиняю.

Сторінки мого життя... Так було не завжди...
Чомусь, випала в житті саме така карта.
В Ясенові, Бродах і Львові залишила свої сліди.
В Іванні, Дубно та Рівному горіла моя ватра.

Про Бобровицю й Чернігів спогад теж не покинув.
Час змінює всіх людей. Іншою стала вже й я.
Київ враз остаточно всі роздуми поглинув.
Я в ньому розчинилась і вже - зовсім своя.

Тут прокидаюся вранці. П'ю, гірчаву на смак, каву.
Відвідую неймовірно гарні столичні місця.
Сьогодні киянкою можу назватись по праву,
Але п'ю я водицю не з одного джерельця.

В прекрасній Галичині народилась й зросла.
З Ясенівських гір і долин пішла в далекі світи.
Десь пізніше в сизу далечінь дорога пролягла
Й доля наказала: "Цвіти! Живи! Світи!"

Я ніколи не належала якомусь одному місцю.
Душа живе в сьогоденні, в минулому, скрізь...
Не дозволю ж я своєму власному серцю
Забути тих людей, море щастя, любові, іноді й сліз.

В думках лину стежинками навпростець,
Де колись жила й де ходили мої ноги.
Десь плакали гірко верби і вабив п'янкий чебрець,
А десь були батьки, діти, брати, сестра, отчі пороги.

Київ... Ранок... Метро... Спішу...
Ескалатор поспішає в такт зі мною...
Згадую, де прожила й кого стріла. Не согрішу,
Як скажу: "Я є частинкою України невід'ємною".

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко

... Голос вітрів шелестом листу
Заманює в осінь мене золоту.
Стелить доріжку з клена врочисту.
Вгадує роздуми ще за верству.

Збігають роки, мов по циферблату.
... Шістдесят п'ятий - в дорозі вже.
Скрипка грає мою неймовірну сонату.
Небо часто "жартує", але береже.

Вкраду я в ніченьки найкращу зірочку.
Загадаю бажання приємне й миле.
Знайду в діброві найкращу квіточку.
Майну через ліс по стежинці в поле.

Вибіжу на гору, де сонце всміхається.
Помилуюсь хмарами, що живуть у висі.
Напевно, що доля моїм життям грається.
Радію природі, людині, тварині, птасі.

Романтичні мрії ще сповнюють душу
Вірою в добро, що - без меж.
Мої зими, весни, літа, осені... Сказати мушу,
Що люблю цей світ, всіх Вас теж.

Горить в серці вогонь - той, що не згасає.
Я - така, як колись, та вже - трішечки інша.
Йду в ногу з життям. Біжить небо безкрає,
А під ним - круговерті, галас і тиша.

... Голос вітрів шелестом листу
Навіює спогади з мого життя.
Стелить доріжку з клена врочисту
Й веде мене впевнено у майбуття.

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко