#особистийсвіт

Звари мені глінтвейну, будь ласкавий!
З червоного вина й духмяних трав.
Не гріє душу щось ні чорна кава,
а ні окріп гарячих перших страв.

Підкинь в камін сухого трохи хмизу.
І плед візьми — укриємось удвох.
А штори ми опустимо до низу,
щоб відокремить дійсність від епох!

Візьми гітару, хай лунає пісня!
Це буде тільки наш сумний романс.
А потім поцілую тебе, звісно,
для ночі це лише легкий аванс.

І в пристрасті блаженного кохання,
жаринками злетимо до зірок!
Та й впадемо золою, без вагання,
у вічності поему поміж строк…

Барчук Р
13.08.21

Переписать сторінки долі
І повернути все назад…
Знайти стежинку ту у полі,
Що десь звернула невпопад.

Змінить адресу проживання,
Можливо й зовнішність свою…
Штовхнуть себе у час вагання
Й перемогти свій страх в бою!

Не йти туди, куди не просять,
Змовчати краще, ніж сказать…
Поради роздавати — досить!
І досить прозу віршувать…

Десь стався збій у цифрах карми.
Хтось переплутав з шахом мат…
Змішались думи, дії, фарби!
Змінилась вісь координат…

Таке буває, коли втрата!
Коли не в силі хід змінить!
Коли немає адресата
Й відсутність ця в душі болить…

Барчук Р
27.08.21

Яке воно серце в людини?
Моє — ніби дім із кімнат.
З яких через власні судини
Тривоги я чую набат.

Бо там поселилися рідні,
А в кожного долі свої.
І термін життя надто різний,
І за виживання бої.

Спокійно, коли горить світло
У вікнах коханих людей.
Коли зустрічають привітно
І не зачиняють дверей.

Та з часом вогні ті згасають…
Нависнуть на дверях замки.
А ставнями протяги грають,
Скорботні вселяють думки.

Ніхто у пусті ті кімнати
Ніколи не вселиться знов…
Не варто на диво чекати,
Того хто у вічність пішов.

Яке воно серце людини?
Моє від утрати болить…
Снігами ввійдуть хуртовини
І будуть в кімнатах тих жить…

Барчук Р
30.08.21

Клубок безмежних сивих дум
Скидає ніч мені щовечір.
І я плету крізь біль і сум
Сріблясту шаль собі на плечі.

Вона від настрою: легка,
Або тяжка, як бронь кольчуги.
Усе залежить від клубка
І від відтінку долі смуги.

Цю шаль у спадок не віддам.
Хай кожен сам собі майструє.
Вже шлейфом в’ється по літах
І через петлі фальш фільтрує.

Не зачепилася б ніде!
Бо розторочить візерунок,
А пам’ять вже не віднайде
Забуту схему-порятунок.

Барчук Р
7.09.21

Не дивіться, мамо, що я посивіла.
Не легке у мене склалося життя!
Ця війна проклята! Рано овдовіла,
І росте без батька наше немовля.

Чоловіче любий! Соколе коханий!
Як твоїй лебідці без крила літать?
Ми ж були з тобою Богом повінчані…
Буду довго душу я тепер латать.

Що скажу я сину, якщо запитає?
Чом дали команду: «В відповідь мовчать!»?
А «рашист» проклятий гради випускає,
Землі українські та серця горять.
***
Не дивіться, мамо, що я посивіла!
Білий сніг в волоссі — карма до кінця.
В справедливість, рідна, втратилася віра,
Є одна надія — божий суд Творця!

Барчук Р
3.10.21

Мамо, чому сьогодні сонце біле?
І все навколо без ознак…
Я спав так довго, вічність цілу!
Можливо це недобрий знак?

Мамо, які тепленькі ваші руки.
А очі… Чом не бачу їх?
Були часи коли розлуки
Стерали пам’ять, як на гріх.

Та погляд ваш був завжди поруч,
Мене підтримувало це…
А зараз… лиш розмитий обруч:
Не бачу очі і лице…

Аааа… пригадав останній вечір:
Було спекотно від гармат.
Взяв побратим мене на плечі,
В очах — мільйони кіловат…

А далі я не пам’ятаю,
І не збагну: чи спав, чи вмер…
Матусю, ну скажіть, благаю,
На що став схожий я тепер?

Ви плачете? Не треба, мамо.
Десь Бога край наш завинив!
Закрили вхід для щастя брами —
Наївний люд не зупинив.

Але хтось мусить, і так буде!
Бо видують вітри дурман!
Прозріють і незрячі люди,
Коли розкриється обман…

Барчук Р
25.07.21