Розвіється твій образ, як туман… Не довго він тримався, цей дурман. Я закриваю очі полотном, Мереживом блакитним, наче сном.
Розкрилися всі хмари в небесах, На повні груди дихаю, я птах! Я відриваю очі від землі… Лише у сні…
Я подивлюсь у Вічність, в далечінь… Побачу там лише твою я тінь… Я намалюю спогад золотий… Коли ти мій…
І крутиться коловоротом мить… Твій образ із туману прилетить. І я згадаю про тепло… Було…
Відкрила очі із фантазій снів… Цей фільм із пам’яті давно вже сплив. Відбиток кадру променем в чоло. Я посміхнусь …було і відбуло. ND♥️ (збірка поезії: "Прогулянка в чаті життя"💌) Надія Холод (ND)
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Живуть в Україні Звичайні Герої. За волю країни встають ВСІ горою! Звичайний Микола, Сергій та Іванко. Звичайна Марічка, звичайна Наталка. Звичайний в нас лікар, звичайний пожежник. Звичане в них серце, душа лиш – безмежна! Звичайний в нас кухар, звичайний водій. Звичайний Назаре, Мишко і Андрій. «Та що ж незвичайне?» – спитають у мене. Війна лиш прийшла й почорніло в нас небо. Звичайні ті люди пішли воювати. Себе віддавати! І Нас захищати! Звичайні ті люди усім допоможуть! Усіх нагодують і спати положать. Зігріють. Придбають усе необхідне. Утішать. Врятують. Обіймуть, як рідних! Під кулями винесуть кожну дитину! Бо люблять усіх. Бо рятують Вкраїну!!! Звичайні ті люди – тепер НЕЗВИЧАЙНІ !!! І кожен з них світлом Господнім осяйний!!!! ***ТютюнкоТ*** 03.05.2022 Тютюнко Тетяна
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Не такий, як усі, і ховаюся я від народу, І для чого живу, це відомо мабуть лише Богу. Я не знаю ні матері, ані свогО нині роду. І назвали на честь Антипасхи мене Квазімодо.
Хоч обличчя спотворене, серцем до тебе я лину. Неважливо і те, де знаходишся ти в цю хвилину. І твій погляд грайливий, терпіти до скону я мушу, Розірвала надвоє ти серце і зранену душу.
Образ твій проступає крізь тріщину темних реалій. Закарбую ім’я я на фресках, на стінах мурали. І лише уві сні божевільний танок уявляю, Як під куполом неба, з тобою в соборі, кружляю.
Може, буду колись тебе міцно тримати в обіймах, Не завадить Фролло, ти не будеш чаклунка і відьма. Зникне наше бездолля.Чекає нас щастя і воля. На стіні в Нотр-Дамі, зникатиме напис наш "Доля…" Анна Стоєва
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
*** Помирає білий день над вербами. Любимо, Не любимо, терпимо. У пелюстки ніжної питаємось: "Чи то любимось? Чи то кохаємось?" Та допоки нам відгадатися, Не полишимо Амурам ввірятися. Хай у небі місяць хороводить. Зоряниця новий день народить Понад вербами старими На світанку, Невідгадана люба, коханка.
Дмитро Атасов (Урус)
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
вже частіше та глибше задумуюсь над сутністю власного життя в зрілих роздумах все довше затримуюсь на дорогах й перехрестях буття
ким і чим були сповнені мої минулі роки як тепер відчуваю я свій нинішній вік чому обдумано робила саме такі кроки чи успіхам й помилкам вела я лік
чого на життєвій стежині мене оточували ці, а не зовсім інші люди наскрізь мою чутливу душу пронизували і почуттями наповнювали груди
здається, що молодість - назавше в моїй душі дуже до вподоби - така собі позачасовість любов до життя і людей - вічний рушій так і пишеться доленосна повість
хочеться побільше вражень, руху й позитиву повноцінно, насичено та цікаво жити справжнього творчого злету, душевного пориву бути комусь потрібною, життя любити
немає бажання реанімувати минулі стосунки сперечатись і доводити свою правоту хай доля малює щасливі візерунки а я їх примножу вже на льоту
вволю насолоджуся запашною столичною кавою в своїх мріях злечу аж до хмар натішуся природою й людською аурою розвію негатив, як у полі дурман
виберу одяг з макіяжем - не по роках а так, як мені лиш хочеться, як себе відчуваю багато відтінків - у піднебесних хмарках в моєму сердечку немає їм краю
ні, не роки говорять про наш вік а людина своїми думками його творить в море стікається багато рік жодна з них про свої літа не говорить
Вкотре заглядаю в оповите туманом минуле... Воно - таке тихе, неначе заснуле. Спогади з дитинства в пам'яті промайнули. Батьки... Три брати... Сестра... Життя з ними - миле.
Там - мамина ласка й татове надійне плече. В любові та радості життя тече. Дружна сім' я, немов соловейко щебече. Рідна земля й родина - найдорожче.
Дім... Школа... Село... Тут вчили бути Людиною, Дорожити національним, мовою і Батьківщиною, Гідно йти до мети обраною стежиною. Моя пісня в отчому краї була лебединою.
Юність сміло відкривала батьківську фіртку. Одну за одною приносила в дім звістку. Радо стрічала з далеких доріг студентку. Надавала їй внутрішніх сил і прихистку.
Молодість звала в свої невідомі далі. Нова сім'я... Щось вона - не в ідеалі. Замало щастя та забагато печалі. Син й донька... Разом йдемо чимдалі.
Все, чому вчили батьки, пригодилось. В роздумах й труді життя, мов з попелу, відродилось. В незламній душі таки щось надломилось. Очі сміялись, а от серце закрилось...
Зрілі роки приносили красиві, стиглі плоди. Добре обдумували наперед всі ходи. Навчились радіти й долати всі перешкоди. Відчуття набивали до верху комоди.
Діти - найдорогоцінніше, що в світі буває. Материнська душа над ними припадає. Жаль, що батьків, старшої доньки й одного брата немає... Війна... Боротьба. Горе. Відчай. Життя триває.
Падає осінній лист у задумі під ноги. Вже далеко позаду - ті батьківські пороги. В гості приходять і щастя, й нові тривоги. Багряний лист замітає в минуле дороги.
А от і внученька рученятка свої простягає. Щасливішої від мене бабусі немає. Любов до рідних й України, як сонце, осяває. Життя біжить... Воно занадто швидко минає.
За вікном віртуозно кружляють, танцюють сніжинки. Несподівано стало тихо, заворожуюче красиво... Ті невагомі, сріблясті, мікроскопічні пушинки Встеляють рідненьку землю трохи несміливо.
Дивлюсь у відкрите вікно та милуюсь На той нескінченний й безперервний рух. Лютий... Може, хоч тепер накінець дочекаюсь Пухнастої, ажурної ковдри, що захоплює дух.
Нехай порадує людей білесенький сніжок. Ще й покличе собі на підмогу легкий морозець. Подаруй, зимонько, білого щастя з ріжок. Надіюсь, що він - перемоги провидець.
Цей лапатий, казковий, зимовий гість Хоч трішки поховає під собою воєнні руїни. Хай завітає до наших воїнів, до міст, передмість, В села, гори, ліси й поля України.
Романтично падають за вікном сніжинки. Заспокійливо навівають обнадійливі думки. Може, то вони зітруть з очей українців сльозинки? Ми б прийняли перемогу з їх доброї руки.
