– А хто вишивав тобі, мамо, сорочку?…
– Бабуся твоя цю творила красу.
Коли колисала мене в сповиточку,
зорею мережила долю ясну.
– А хрестики чорні, чому уплелися?…
– Мабуть, було тяжко в хвилину оту…
М’о біль і тривога в думках заплелися,
хотілося хрестиком скрить гіркоту.
– А квітів червоних чому так багато?…
– То радість і мрії, дитино моя…
Стібки кольорові старанно й завзято
з молитвами шились під спів солов’я.
– А чом полотно таке біле, матусю?…
– Світанки у нитці й проміння ясне…
Душею коли до сорочки горнуся,
в думках все дитинство за мить промайне.
– Чом ніжності скільки в барвінковім листі?…
– Співала, гаптуючи всі завитки…
Щоб шлях мій життєвий таким же був чистим,
як вдало підібрані нею нитки.
– Ти виший й для мене, матусю, сорочку,
щоб тілу й душі оберегом була…
Щоб, мовби весною, у тихім садочку,
на ній щедро квітами доля цвіла.
Любов Таборовець
