На жаль, герої наші помирають,
Залишивши в серцях свої сліди.
І роки дуже швидко пролітають,
Будуючи із спогадів світи.

Згадала, миттю я очей твоїх блакить
І посмішку, і ямки на щоках,
Нам знадобилася всього лиш мить…
Але це все чомусь на небесах.

Нема кордонів, меж нема в коханні,
Шалений трафік з’єднує серця,
Немає вперше і нема в останнє,
Сьогодні разом і до всесвіту кінця!

Страшна ж війна коханих відібрала.
Минає біль, а з ним вогонь згаса,
Надію й мрію, знищила і вкрала,
Лиш серце рідний погляд пам’ята.

Анна Стоєва

Залѝшив, Боже, чому Україну?
Дай надію і віру всели.
Демон лапою накрив всю країну.
І обличчя веселі щезлѝ.

І не раз підіймалась з колін ти.
Захищалась і йшла до мети.
Ворогів разом йшли з братом бити.
Нищиш неньку тепер нашу ти.

Адже сильна, моя Україна,
Не піддасться тим клятим «братам».
І незламна моя Батьківщина,
Хоч загнали й ви нас по кутам.

І чи зможете в очі нащадкам,
Про «братерську любов» сповісти?
Як гатили по нашим будинкам
І пред Божим судом предстати.

Боже, милий, благає країна!
Діти молять – війну зупини!
Бо нажаль вона вся у руїнах,
Забери – ножа від спини…

Кожен вдома помолиться тихо,
Возз’єднається весь відголос.
І з ганьбою піде від нас лихо
І у світі промчить розголὀс.

Об’єднала маленька країна
Південь з Північчю, Захід зі Сходом.
Я пишаюсь тобою, Україна!
Все відновимо разом ми згодом…
Анна Стоєва

Аккерман – наше місто славетне.
Стародавнє, йому дві п’ятсот.
І колись було дуже шляхетне,
Досягало найвищих висот.

Місто греки колись заснували.
Славнозвісний ти мій, Аккерман!
Офіусса первинно назвали,
Мабуть вабив Дністровський лиман.

Має місто найбільшу фортецю,
Наш молдавський сусід збудував.
Не дамо ми цю землю русинцю,
Щоб це місто з землею зрівняв.

Над фортецею сяяло сонце.
Нещодавно і місто гуло.
Зараз чую лише у віконце,
Лихо в кожну родину прийшло.

А навколо такі краєвиди,
Повсякдень вони звичні завжди.
Я не хочу тепер, щоб ці гниди,
Залишили свої тут сліди.

Хочу бачити, як сходить сонце,
І як місяць пливе по Дністру,
І промінчик тримати в долонці,
Буйне хай очерет на вітру.
Анна Стоєва

Вже п’ятдесятий день йде
боротьби.
Русні вже не відмитись від
ганьби.
Їх руки вже по лікоть
у крові.
Стежки всі затоптали
лісові.

Завжди квітуча, чарівна
весна,
Сьогодні вона плаче
і сумна,
Бо відчуває, що у нас
війна.
Героїв не забудем
імена.

Хай змиє дощ криваві всі
сліди.
Якої наробили ви,
біди.
Ми миру дочекаймось
на землі,
А звістку принесуть нам
журавлі.

А скільки ви принесли
вже лайна?
Лишили ви не тільки нас
майна,
І совісті нема,
і каяття.
Відповісте за вкрадені
життя.

Гостомель, Волноваха,
Лисичанськ,
Зруйнований рашистами
Бердянськ,
Чим завинили Буча
і Ірпінь?
Цей хрест вам набагато
поколінь.

Незламний Маріуполь –
біль навіки.
І не відкриють тисячІ –
повіки.
У вічний сон відправили
дітей,
Не пригорне їх мати
до грудей.

В нас є такі міста,
як Щастя,
Але і там лиш горе
і нещастя,
Здається зникла доброта
з землі,
Десь загубилася вона
у млі…

Анна Стоєва

Вийшла я на двір, така весна!
Начебто вже й скінчилась війна.
На городах люди гомонять,
А у полі трактори шумлять.

Сонце нашу землю обійма
І проміннями своїми зігріва.
Любо так і тихо навкруги,
Мабуть руки вже прибрали вороги

Лагідна, спокійна ніч була,
Виспатися навіть я змогла.
Але гинуть десь твої сини,
Двадцять другий день іде війни…

До опівдня радісно співала
Потім враз сирена заволала.
Всю красу весняну зіпсувала
І мені про горе нагадала.

Що щасливий той хто був ще зранку,
Може не дожити до світанку.
Вдень години швидко так спливають,
А вночі й хвилини застигають…

Хочеться вклонитися низенько,
Тому, хто боронить нашу неньку.
Дякуємо хлопці, вам, завзяті,
Сон оберігаєте дитяті !
Анна Стоєва

Ти знаєш, мамо, я на небі…

Бачу втомлена біля вікна,
Постать твоя ще поки чітка.
Там за вікном яскрава весна,
Але дуже стоїш ти сумна.

Мабуть звістку гірку принесли.
-Вибач мамо, мене не спасли.
Танки, Гради і БТР.
Все змінилося відтепер.

Сльози, вибухи, жах в очах.
Біль навіки в наших серцях.
Ми у бою звільняли міста.
Рідко писав тобі я листа.

Із вогню якось витяг дитя,
Я почув його серцебиття.
В той момент я згадав тебе,
Як колись обіймала мене.

Завжди й часу обмаль було.
Ось й підкріплення прибуло,
Я пізніше листа допишу.
Привітатися поспішу.

Ніч надворі. Запеклі бої.
Я пам’ятаю очі твої.
Думаю, ти не спиш у цю мить,
Серце мАбуть в тебе щемить.

Молиш ти бога: -Убережи,
Сину моєму – життя збережи.
– Мамо, все добре, ти тільки не плач
І за дитячі прокази пробач.

Образ навіки твій збережу.
Квітку на згадку я посаджу,
Символ надії, тепла і краси,
Пролісок – сили її не згаси.

Нажаль обіцянку не стримав.
Від ворога кулю отримав.
Але не турбуйся рідненька,
В раю травичка м’якенька.

Частіше вже буду писати.
Правда куди відправляти?
Нечутно прийду, як монах,
З’являтися, щоб в твоїх снах.
Анна Стоєва

Вино розлилося по тілу
І тепло стало на душі
І твою руку загрубілу,
Я відчуваю у тишІ.

Немов залишились з тобою
Лиш ти і я, і ні душі
Я стати спробую тобою
Хоча тіла наші чужі

У вушко губи вже шепочуть:
"Кохана, мила ти моя!"
Серця нестримано тріпочуть
І поруч усмішка твоя.

Вино тіла розкріпостило
І в насолоду віднесло.
Знайти коханим пощастило
Своє закохане число…

Анна Стоєва

Зимовий вечір соснам ліг на плечі.
Вечірнє місто вбралося в намисто
З барвистих ліхтарів.
Танцюють вальс
Легесенькі сніжинки.
Іду по непротоптаних стежинках…
А ти ж мене сьогодні не зустрів.

Спішать додому люди і автівки,
В оселях заяснілися жарівки.
Тепліють душі міста і вікон.
Немов царівни ,молоді ялиці.,
У срібній шалі снігових зірничок
Зі мною слухають ,як грає саксофон.

Він як і я , один у цьому місті,
Сумує він «Рапсодією» Ліста
На пишнім святі снігу й ліхтарів.
Самотні ми у цей зимовий вечір.
Лягає сніг на вії і на плечі.
Теплом кохання дУші
ніхто нам не зігрів…

Вечірнє місто стиха засинає,
У саксофона голос захрипає.
А в серці холод від самотності й образ..
Саксофоніст навстріч мені ступає,
Й у замерзлих сутінках
так пристрасно лунає
Срібноголосий настроєвий джаз.

Наталя Римар

Минула північ. Сон мій заблукав.
А місто спить в обіймах сніговії.
Бездонна ніч як музика, легка.
І ліхтарі стоять ,як вартовії.

Ні місяця, ні зір… Ні неба ,ні землі …
Лиш снігу круговерть у просторі і часі…
Застигла мить …Чарівна мить у млі,
Як згадки кадр – невимовлені фрази.

У коконі спокою завмер світ,
Немов пір’ їнки дивних птиць- сніжинки.
Ніч – дежавю із тих щасливих літ,
Коли єдналися в одну наші стежинки.
Наталя Римар