Яке ж то щастя просто жити,
Дихати, мріяти та рости.
Прошу, не забувай радіти,
Навіть в обіймах самоти.
Навіть, коли життя не цукор,
Навіть, коли болить, пече
Хочеш з образи кричати в рупор,
Так, ніби лихо від того втече.
Знаю, як часом буває тяжко,
Знаю, як гнів та ненависть рве.
Лиш посміхнись, адже це неважко,
Й встигни впіймати щастя своє.
Городна Яна
Благаю, будь закоханим у мову!
Плекай її, поширюй та вивчай.
Хай десь невпевнено, лише по слову,
Ти рідну неньку всюди прославляй.
Ти лиш послухай нашу солов’їну,
Аж серце країться бува,
І пригорни до себе, мов дитину,
Вона для тебе рідна, не чужа.
Чи відчуваєш, як тремтить в обіймах?
Чи зможеш заступитись, вберегти?
Вона вже в багатьох виграла війнах,
То й в цій їй треба теж допомогти!
Городна Яна
Непереможні, мусимо встояти!
Бо бережуть нас Небеса!
Захищені могутнім променем,
Нас не здолає лиха орда.
Ми ще живі – немає паніки,
Вискал звіриний, відкрив свій лик.
Хай Світ побачить весь справжній замисел,
Як українська земля горить.😔
Йому втрачати вже скоро НІчого!
Бо жде розплата, він знає це!
Землі збирає, бо хоче більшого,
Хай Світ побачить справжнє лице!
Китай, Європа, США, Канада –
Сьогодні нас – а завтра ВИ!
Якщо не спините із пекла гада,
Буде горіти Земля в вогні.
Йому начхати, в душі диявол!
Уся Росія живе в пітьмі.
Йому плювати, він має намір –
Правити Світом – чатуйте всі!
Не імператор і не володар –
Старий, безумний комуніст.
Прощай Росіє, нема свободи,
Тебе здолав власний чекіст.
ND💙💛
Надія Холод (ND)
Війна - пекельний час,
Посиві́ли батько й мати,
Пройшов страше́нний рік для нас,
Сини і доньки все йдуть воювати...
Рік страждань нашої неньки-України,
Від крові стогне матінка-земля,
Понівечені міста і села, які у руїнах
Від пуйла із "руського кремля"!
Так боляче дивитися на фото
Загиблих і невинних бійців,
У душі сльози, розпач і скорбота,
Сотні тисяч покалічених життів...
Так хочеться всих вас обійняти,
Захистити, від злого вберегти,
Більше нікому і ніколи поганого не знати,
Щоб всі були вільні, у мирі і завжди!
24.02.2023. С.М. Онисенко
МИНАЄ РІК СТРАЖДАНЬ, ЖАХІТЬ І БОЛЮ
Минає рік страшний, гіркий, болючий,
Який приніс нам сльози, горе й страх,
Коли раschист, убивця той смердючий,
Ракети запускати став не в снах.
Минає рік, коли ми на світанні
Прокинулись від обстрілів орди,
Від вибухів і ди́му огортанні,
Жахіття скуштувавши і біди́.
Минає рік, як орки увірвались,
І вторгнення вже повне відбуло́сь,
В безпеці більше ми не почувались,
Вбивати нас сміття те узяло́сь.
Минає рік. Ні дня без втрат і болю,
Ні дня, щоб наша крівця не текла,
Змінилась наша доля на недолю,
Орда проклята шлях до нас знайшла.
Минає рік. Ми всі, неначе в пеклі,
Де плач і крик, і вибухи, й вогонь,
Де з ворогом бої ідуть запеклі,
Де ми синів втрачаємо і донь.
Минає рік важкий для України,
Історію він кров’ю нам писав,
Який приніс нам згарища й руїни,
Бо ворог-терорист на нас напав.
Минає рік. В сльоза́х ми потопаєм,
Бо ворог забирає в нас життя,
Усі в молитві Господа благаєм,
Аби позбутись нам орди-сміття́.
Минає рік страждань, жахіть і болю,
Навали озвірілої орди,
Не вб’ють потвори нашу сильну волю,
Та залишають скрізь свої́ сліди.
Минає рік, який ми не забудем,
Історію, що кров’ю нам писав,
А ПЕРЕМОГУ ми в війні здобудем –
Госпо́дь нам шлях до неї показав.
23.02.2023 р.
©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2023
ID: 974790
Моя нескорена країно!
Ти цілий рік уже тримаєш оборону!
Не станемо ніколи на коліна!
І ЗСУ катам вже скинули «корону»
Вже цілий рік ви намагаєтесь «кошмарити»
Та не збагнули, що не на тих напали
Погрожуєте ядеркою вдарити?
Лиш «репутацію» собі погрозами склепали
Вже цілий рік ідуть бої запеклі…
За нашу землю, за людей свободу!
Горіти вам, прокляті в пеклі!
За те що ви воюєте з народом!
Не вірили, що в нас бійці потужні?
Ви мріяли про Київ за три дні?
Та й через рік вам показав Залужний!
Що як були ви, так і є - в лайні!
Якщо за рік вам іще зовсім невтямки,
Що українці, то велика сила!
Тоді отримуйте під дупу копняки
А краще вирушайте у могилу!
Моя незламна Україно!
Пишаюсь я тобою аж до неба!
Ти підіймаєш зламану калину!
І підіймати будеш стільки, скільки треба!
©️Лілія Ходус
Вже рік... Аж не віриться, час невблаганний.
А ще ніби вчора, прокинувшись ми
Щасливі були... Кожен був бездоганний...
Здавалося нам. Раптом стали людьми.
Простими і смертними, з болем і страхом,
І відчаю сльози тремтіли в очах...
Війна чорним демоном, сповненим жаху,
Вогнем пронеслася по наших містах.
Враз тріснув фундамент буденного ладу,
І попелом стало спокійне життя...
Валізи...вокзали...вогні...канонади...
Сирени проклятої дике виття...
І смерть... Боже, як її було багато!
Як дихала пеклом вона навкруги!
Немов би з дияволом правила свято,
У кров фарбувала лютневі сніги.
Та ми не здалися, хоч наші герої,
Формують підрозділи на небесах,
Нас тисячі тисяч! Стаємо до зброї!
Хтось в війську воює, а хтось - в молитвах.
Важка й небезпечна та наша дорога,
Тернистий і сповнений болем наш шлях.
Та віримо: там у кінці перемога!
Все в наших молитвах і в Божих руках!
Із листям багряним у вільнім падінні,
Осінь відходить сумна й мовчазна…
Давно відлетіла з ключем журавлиним
Мила її світанкова струна…
Сядемо вдвох ми на при́чілку вічності,
Бесіда – мов у чарі́вному сні…
Ділиться щедро мудрістю й ніжністю,-
Їй довіряю думки потайні…
Хай загортає світанок їх в прядиво,
Зіткане з листя й туману в сльозі…
Ніччю прикрасить Зими срібне марево,-
Вранці Весна відшукає в росі…
Звабна у розкоші, в барвах, із гордістю,
В мить цю її життєдайна краса.
Осінь іде з загадковою почестю:
Дощ у повітрі – в снігу небеса…
Любов Таборовець
Ти для мене…
Ти для мене й досі та зваблива юнка,
Що при зорях місяць личко цілував.
Відблиск поцілунку на ставку малюнком
Між очеретами вітерець гойдав.
Я голубив ніжно біле, миле личко…
З розуму геть зводив твій тендітний стан.
Шепотіла листям пісню нам вербичка,
В пелену кохання вкутував туман…
Я і досі, люба, у очей полоні,
Все тепло у серці із твоїх долонь,
І душа літає, хоч вже сиві скроні,
Почуття, неначе, полум’я вогонь.
Відлетіли в вирій молодечі роки…
Слухаємо в парі журавлиний спів…
А біля вербички знову чиїсь кроки…
Про кохання іншим гай наш гомонів…
Любов Таборовець
Летіла із неба Сніжинка…
Летіла із неба Сніжинка прозора,
Немов витинала танок…
Вальсуючи небом, лишала узори,
Із Вітром сплітала вінок.
Закохані ми, в сніговій заметілі,
Зігріті любові теплом.
Серцями писали на аркуші білім
Повість-казку із нею разо́м.
Палкі́ поцілунки і ніжні обі́́йми –
Малюнками на сторінка́х …
Здавався навколо світ чистим і білим,
І небо у диво-зірках…
Сніжинка, не бачивши дива такого,
Летіла до світла, мов птах…
З весною зустрівшись в цілунку п’янкому,
Розтанула в нас на вустах…
Любов Таборовець
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
