Червоні маки, то дурман кохання...
Манили, спокушали, наче в сні.
У морі вічного єднання -
Вмирали ми та знов жили…
Плескіт води…безмежні далі...
І спів птахів, і цвіт квіток...
І був лиш ти, твоє кохання...
Були між неба, поміж зірок!..
Такі чарівні, фантастичні миті -
Торкали серце і бурлила кров…
Крилатий птах поніс привіти...
В країну щастя, де
є любов!

У дзеркалі, що на стіні
Я бачу тіні на обличчі,
Разом самотніми були,
Знаходилися на узбіччі…
Життя манило кожний раз,
Поволі дні минали…
Хотіли віднайти баланс,
На новий старт чекали.
Ходили колами кругом…
І задивлялись в вічі…
Так щиро вірили тоді,
Що доля нас покличе!
Ми сподівалися весь час…
В обійми загортали душі,
Проходило життя крізь нас…
Заковані в спокусі.
Ми намагалися щораз
Втриматись за надію,
Можливо доля ще не раз
Нам подарує Віру!

Прокинулася у нічній пітьмі...
Тріпоче серце і

щемить в душі...
Я знову пригадала мить...
Поволі час біжить...
Залишилася пам'ять ще...
Ти, як міраж, в тумані все...
І повертає спомин у розлуки час...
Холодні ночі розділяють нас...
Нічне повітря, воно наче шовк...
Дихає ніжністю і проганяє шок.
Я на балконі... зорі в вишині...
Згадались миті світлої Весни...
Вже літній ранок настає...
Своє проміння сонце ллє…
Співає соловей в саду,
Нехай розкаже
про мою Весну…

Моя сама велика любов…
Положу я її у кишеню.
Нехай гріє мене знову й знов,
Ти далеко... кохала тебе я…
Всі турботи мирські поруч йдуть,
Пролітають деньки сьогодення...
Нові віруси, війни б'ють...
А любов моя у кишені.
Чи ще тліє, чи може ні!?
Просто поруч, завжди зі мною.
Розгориться, чи тільки в сні
Моє серце заб'ється знову…
Вже листопад ступив на поріг,
На порозі чергова зИма,
Але вічний вогонь все ж горить!
І та іскра в душі не зітліла.
Моя сама велика любов...
Полетіли слова в піднебесся.
Хай почує їх Всесвіт і знов -
Доторкнуться вони його серця…

Те ніжне почуття, як пролісок з-під снігу,
Серця чарує квітами весни…
Росток любові прориває товщі кригу,
Яка сховала промінь у душі…
І так в чарівності душа вся оживає...
Легким торканням стукотить в грудЯх...
Кохання кличе, зазиває!
Летить на крилах, наче птах…
Серцева чакра знову оживає
Із коми летаргічного спання…
Як ехо Вічності вона гойдає,
У колисковій чаші почуття…

*****
І випромінюється погляд твій далекий,
Відлунням загадкових днів...
Гойдає ніжність у душі лелека,
Відкриті усі грані почуттів...
Відтінком звуку долетить, мов ехо
І пролунає шепотом в душі...
Те почуття… воно, як сон далеке,
Але єднає нас щораз вночі…
І ми все ходимо по лабіринту,
В митарствах пошуку ідей...
Тримаємося, як за соломинку,
За промінь той, що нас веде...
Той промінь - це росток любові!
Іскриться чарами та зве...
В житті заплутані дороги,
Кохання вічне - хай живе!..
*****
Те трепетне тремтіння...стук сердець...
Те ніжне, пристрасне торкання…
Приходить, наче світла мить -
Момент щасливого єднання...
Всі дотики вразливого чуття…
І вічне, феєричне над бажання...

Відродження яскравого буття!
В момент вселенського зітхання.
І сплеск емоцій, і адреналін...
Свободи відчуття бурхливе!
Зриває мізки та несе у вир...
У Вічність, де усі щасливі!..

*****
Десь загубилося в альбомі фото,
У файлах пам'яті я віднайду його…
І спомин торкнув, знову літо…
Промінчик світла…розцвіло…
Мереживом чарівності щоночі,
Так трепетно світилися зірки...
Збудили стукіт серця, твої очі...
У Вічності всі мрії ожили…
І вже покинуло розчарування,
Що мучило із разу в раз.
І знову, як смарагдове каміння -
Душа блищить, переливається у снах…
І охопила серце та чарівність...
Все крутиться із легкістю кульбаб...
І аромат троянд, і ніжність...
Заграють струни, як у перший раз…

*****
Вони з'єдналися у парі,
В любовнім танці - назавжди!
По-різному вели дороги,
Але вони завжди були.
Нерозуміння виникало
І смуток душу огортав...
Та йойкіт серця, вічний поклик -
Їх до любові навертав!
Пульсує, стукається в жилах...
Кохання рветься із пучин,
Воно не може більш мовчати,
Як вихор мчить до стрімких змін!
Ковток зі свіжого повітря...
Вдихає кисень та душа...
І кожний раз, в промінні світла -

Любов укотре ожила.
Мов ореол із діамантів
Вона освітлює життя.
Так будь же ти благословенна!
Почують нас хай Небеса...
*****
Любов, що починалася з брехні…
Яка історія її чекає?
Прикрашена ілюзія в житті,
Так само у брехні своїй зникає.
Розвіюється образ, як туман...
І час серця вже не єднає.
Вражає болісно обман,
Лиш шепіт вітру тінь зганяє.
Не дивляться ті очі в даль…
І не шукають вічність на орбіті…
Наповнилися вінця...і печаль...
І крапельки сльози пролиті.
Та знову світить новий день!
Він двері сонця відчиняє,
Легким повітрям віднесе -
Ту пам'ять: в інші, світлі далі…
*****
О, вітри - могутні, сильні...
Ви летіть далеко в даль...
Рознесіть тиху розмову:
Про кохання і печаль...
Нагадайте стукіт серця…
Хай киплять його думки,
Нехай пам'ять його мучить,
Розриває на куски.
Не дарує більше сміх їй…
Він не чує щастя стук,
Бо залишив десь самотню,
Відпустив її із рук.
Він не думав, що так буде -
В крові литися душа...
То його пекельна мука,
То розплата за ножа.
Ллються сльози чоловічі -
Не так часто, як в жінок,
Але їхня сила болю
Розриває, наче шок!

Ловеласи, що збирають
І нанизують серця -
Часто з туги пропадають,
Бо кохання, то не гра!

*****
Те місячне сяйво...так дихає мить...
Єднаються душі в любові...
Легкий вітерець і трепет сердець,
Щаслива хвилинка свободи!
Безмежність зірок, небосхилу вогонь...
Гойдає так лагідно ніжність…
І пам'яті згадка, і дотик долонь...
Єднання душі та Вічність...
Чарівність буття, елегантна краса...
Проводять мене крізь негоди.
Зціляюсь я вітром, несусь в Небеса -
До повної Свободи!

Стою на перехресті іще раз...
Вагання миті серце розриває.
Не знаю, як це трапилося в нас,
Я нитку долі знову
розриваю.
Застрягли в горлі сказані слова...
Навіщо це чекання було?
Не оцінили те, що доля піднесла,
Про душу в розпачі забули.
Дивилася, як ти пішов...
Та серце вже не розривало груди.
А в небі пролетіли журавлі...
І тихий шепіт:" Далі буде?.."

Осіннє листя закружило...
Спогадів смуток зворушило...
Колишню тугу нагадало
І ті часи, коли все стало.
Думок торкались листки клену...
Спадали з дерева крізь мене...
Колись у щасті вдвох ходили,
Манили чари та згоріли…
Лишились мрії в листопаді...
Та мить розлуки на заваді...
І, наче вчора все це було
Вже танго осені минуло…

Ті залишкові почуття…
Вони у серці задрімали.
Вже не стинається душа,
В чеканні щастя до без тями…
Та все ж манили, як магніт
І в думах чату виринали...
Мов перехрестями століть,
Стукались в грудях і чекали…
Та вже кінець, печатки штамп!
Немає болю від страждання,
Я ставлю крапку - так, вперед!
Прощайте болі, хвилювання…
Відкрився шлях до інших мрій
І новий день у цвіті...
Натхнення вир потоком мчить -
Ці незрівнянні миті...

Пролісок весни, мов росток любові:
У вазі, на вікні...мінливості життя…
Промайнули дні: світлі, кольорові...
Тихі, теплі дні, печатка на вуста…
І цвіте квітник у моєму домі,

Стрімкі, проливні води весняні…
І щасливі миті пригадались знову,
Відлетіла я в ті далекі дні...
Неповторні мандри: блакитні, кольорові...
Мереживом з небес, вуаллю на очах…
Я згадую тепло у вічності любові,
Печатка на вуста, знамення на чоло...

*****
Ніжний стукіт серця зітканий з ночей,
Я побачу образ в райдузі очей...
В кольорі, у світлі я відчую час.
Ти в моїй уяві, проводжаєш нас.
Стрепенуться струни у моїй душі,
Знову світлі мрії в серці ожили…
Хочеться торкатись крапельки роси,
Що як діаманти світяться в траві.
Неосяжний простір постелив мій шлях,
Мандрами крізь квіти проведе у час...
Час, де вальсу юність, де кружляли ми...
Юні та щасливі - вічно молоді!
*****
Її любов, як червоненька квітка,
Її зненацька загубив...
Вона блукала одна з вітром,
Він рану її зворушив...
І шепотіла до травички

Всі слізні речення біди,
Ніхто не міг її почути,
Минали дні…
І так блукала вона лісом:
Розгублена, покинута душа…
Дали дерева: тепло, втіху,
Обіймами тягнулися з гілля…
Під сосенкою задрімала,
Тихесенько покликала сова…
І над чолом її кружляла,
До дивної хатинки завела.
Побачила красу! О, диво!
Чарівну квітку-оксамит...
"Візьми її,- сова гукала,-
"Це твоя втіха на весь вік!"
Відкрила очі, сонце сяє,
Не сходить посмішка з лиця...
В руці дарунок свій тримає,
Як талісман на все життя!..

*****
Я мрію про тебе, про ніч...
Злилися уста воєдино...
А відлік у часі, як клич!
До тебе я тінню полину…
І я посміхаюсь у сні,
Бо те почуття нас так манить...
Навколо світлинки Зорі…
Та в часу коротка пам'ять.
Час все залишив, він спішить...
Життєвий струмок швидко ллється...

Та вічний вогонь все ж горить!
Струна у душі не порветься…
Всі Зорі малюють нам знаки.
Так трепетно стукає серце...
Дана нам Небесна відзнака,
Знов щастя на крилах несеться...

*****
Про що шкодую я, чи ні…
Яка тепер уже різниця?
Бо розійшлися ті шляхи,
Що нас вели, як колісниця.
Тепер колишні почуття,
Вони нас точно не турбують.
Не відкриються уста,
Я імпульсу не чую.
Немає напрямку в шляху,
Де ми обидвоє гуляли.
І наші тіні попливли
Обличчям у вуалі...
Чомусь не холодно мені -
Без променів від твого світла.
Немає трепету, вже ні!
Я попрощалася навічно.
Так стало затишно мені
І так спокійно, тихо…
І не шкодую більше - ні!
Побачила я Світло!
*****
Любові час...зійшла зоря...
І знову піднялися крила...
І закрутилася Земля -
В обіймах тої сили!
Несуться виром почуття,
Розбурхуючи мить фантазій…
Кружляють в танці Небеса,
В безумстві незвичайних вражень…
І всіма фібрами душі

Я відлетіла, мов лелека...
У край емоцій і краси...
Що манить барвами здалеку…

Якими дивними бувають люди,

Єдине було небо для обох...
Немислима була розлука,
Єдине дихання на двох…
Залишились Небесні зірки -
Ніяк порахувати не могли…
Молочний Шлях світив у вічі…
Яскраві, романтичні вечори…
А потім доля відвернулась,
Їх розділили береги...
Щось недомовлене лишилось,
Та стали вже такі чужі…
І якось дивно так буває,
Чомусь трапляється в людей…
І навіть вже подружнє ложе
Не кличе до палких ночей…
Самотньо, страшно так буває:
Розлучення...тепер одні…
Не пораховані ті зорі
Лишилися у вишині...
*****
Так падали сніжинки на асфальт...
Можливо це жорстокий жарт...
У телефонному дзвінку, у повній тиші...
Лунали звуки, чула як він дише...
Життя переділило все навпіл:
Сама обрізала, чи він не захотів…
Стоїть вона зажурена, сумна…
За вікнами засніжена зима…
На склі, в узорі іній мерехтів...
Так місяць дивним світлом засвітив...
Холодна, запорошена пора...
У вухах стукають гіркі слова…
Та, скресне крига у її душі,
Насправді не такі холодні дні,
Насправді драма - це ілюзія в житті,
Яку придумала сама собі.
Бо знову прийдуть почуття...
На зміну осені примчить Весна!

Так відбувається щодня:
Нові емоції…наше життя...

*****
Зустрілись поглядом - то знак!
Вона всміхнулася,
однак:
Не озирнулася, пішла,
Мов тінь полинула сама.
Спішать машини по шосе…
Вона замріяна іде…
Світилась загадка в очах
І відбивалась на устах…
Гуляє вітер, він танцює,
Волоссям по обличчю дує…
Проміння світла крізь сніги -
Останнім відблиском зими.
А він збагнути ще не встиг:
І той момент, і дивний збіг.
Так стрімко мчить авто,
летить,
Панянку хоче зупинить!
Вже здогадався, що вона -
Можливо саме та, одна!
Шукати можна усі за,
Та краще діяти пора!
У двері вечір поспішив...
Яскравий Місяць засвітив…
Її смартфон вже у руці,
Усмішка грає на лиці...

*****
Боятися кохання вкотре,
Сердечко в грудях сильно б'є...
Воно не може відновитись,
Де спокій свій знайде!?
Вона боїться залишитись,
Як зіронька вночі сама...
Де одиноко бродить Місяць,
А на Землі зима…
Вона ще мріє дочекатись
Проміння сплетене вінком…
Щоб відчуттями поєднатись
І заспівати в унісон...
Ту вічну пісню про кохання
І неземну любов...
Можливо серце ще розтане?
Повірити захоче знов!?
Й засяє знову ясна зірка...
Крізь кригу пролісок прорве...
І закінчиться час зневіри,
Фонтаном душу розірве!..
*****
Кохання прожене гірку розлуку
І відійде в забуте самота…
Наче вулкан влетіла в душі мука,
Хотіла роз'єднати почуття...

Але вони озерами злилися:
Їхні емоції, їхні серця…
І воєдино заплелися -
У пісню, у мелодію життя...
І хоч багато вже минуло...
Події кадрами пливуть...
Але сердечко не забуло:
Час зустрічі та вічну суть...
Не може заховати відстань:
Чуттєвість душ, сердечний стук...
В промінні мерехтить і квітне,
Кохання шириться, як звук...
І неможливо пояснити
Пряме поцілення зі стріл…
Вони уткнулися навіки!
Любов перемагає біль.

*****
І знову ти ожив у моїх мріях,
І закипіла в жилах кров моя...
В ту саму мить, коли тебе зустріла -
Це дивовижне, феєричне відчуття!..
Електрострумом пронизало тіло!
Я насолоджуюсь хвилинками тепла…
І відчуваю, що тобі потрібна,
Чарівне, вічне почуття…

Ти обійняв мене так ніжно, наче промінь...
Грайливі язички зі свіч...
У погляді твоїм - промова,
Палке бажання, наче клич!
В екстазі ми піднімемось за хмари...
І вертикалями закрутиться Земля...
Та ось відкрились очі, зникли чари -
Це був лиш сон, прокинулася я.��
*****
Шипи троянд, мов голками у руки…
І крапельки багряної роси...
На покривалі білім, що з розлуки -
Стікали смутком у її душі...
Ударом грому пролунав той постріл
І вибухова хвиля...хаос навкруги…
І одинока птаха линула у простір,
Щоб віднайти надію у житті.
Та з часом відпустили всі печалі,
Що гнітом прибивали її Світ…
І віднайшлися сили, зникли жалі:
Рожевий, фантастичний квіт…

*****
Синиці полетіли ген у даль...
І віднесли на крилах всю печаль…
І розказали Світу про ті миті:

Про почуття, що у рожевім цвіті.
Про квітку, що зів'яла і сльоза...
Вона закрилася від Миру, бо стіна...
Загордилася, як скеля в суму днях,
Зимовий холод поселився в її снах…
Та час минає - на порозі жде Весна…
Не відірвалася в гітарі ще струна,
Знов серенада в серці зазвучить...
Прекрасний спомин з вітром прилетить...
Салютом ввірветься Зоря!..
Покине серце тінь сумна...
Нехай синиці увесь біль склюють..
Таке життя… відвічна його суть.
*****
Зустрілися двоє, вітри шуміли…
Зоря вечірня уже встає...
І білі сніжинки їх оточили,
Завмерла мить, затихло все...
Вона мовчить, в устах ні слова,
Застрягли в горлі складні склади...
Він задивився, пропала мова,
Затихли звуки опівночі.
Він стрепенувся - рішати треба!
Хвилини стали так стрімко мчати,
Страхи, вагання… та є потреба -
Її втримати й не відпускати!
"Не стій, як стовбур",-
торкало серце!
"Не стій, скажи…",- воно кричить!
Від хвилювання він розгубився.
Вона відчула, застигла мить...
Мов фея сніжна взяла за руку,
Бо здогадалась, що головна!
Не відпустила, відчула стукіт,
І повернулась вже не сама.