Жив на великому подвір‘ї сірий кіт,
Подалі від людей та ночував в підвалі.
Був як завжди один на самоті
І так життя його похмурі дні тривали.

Блукав до ночі в пошуках харчів,
Та зазвичай їв, що перепадало.
Траплялося від холоду тремтів,
Це Сірого нітрохи не лякало.

Він був сміливим в бійку першим ліз,
Хоч і самотній , цінував свободу,
Але почувши під кущами писк,
Він стрімголов приймчав на допомогу.

Малий клубочок жалібно нявчав
І не чекав вже ні від кого порятунку.
За шкірку взявши ,Сірий потаскав
Його до себе, до свого притулку.

Тепер вони удвох в холодну ніч,
Тулилися, бо так в житті траплялось
І було чути як мурличе у ві сні,
Маленьке кошеня , що врятувалось.

І так минали дні , кіт їжу здобував,
Щодня радів він другові новому,
Та був бродяга і напевно знав,
Що без людей не вижити малому.

Зима прийшла і вітер задував.
Хоч Сірий жалкував бо до малечі звикнув,
Але ,побашивши хлопчину,в мить поклав
Під ноги кошеня і швидко зникнув.

Він так радів , що є в малого дім,
Бо не загине у холодному підвалі.
Все поглядав на світло у вікні,
Але його життя тривало далі,

Була морозна ніч ,на холод не зважав
Як завжди видавав з себе бравару,
Він змерзнув до кісток,що лап не відчував
І вже з останніх сил приліг під лаву.

Та раптом хтось так бережно підняв
І Сірий знов почув знайомий голос,
То хлопчик ,ні на кого не зважав,
Тягнув кота у дім , щоб бути поруч.

Тепер він не один , подалі від усіх,
Маленьке кошення і тихе муркотіння.
Спостерігав щасливо , як кружляє сніг
Вже за вікном по іншу сторону подвір‘я.

23.09.2022.
Автор: Верховчанка
(Людмила Сун-Дун-Чан)

(За мотивами маленького оповідання)

НЕМА В ОРДИНЦІВ ТИХ РАКЕТ

Нема в ординців тих ракет,
Які убили б нашу віру.
Для вбивців ми -пріоритет?
Ми на життя даєм офіру!

Нема в ординців тих ракет,
Які би дух у нас вбивали,
Це ні для ко́го не секрет,
Та вбивці цьо́го не чекали.

Нема в ординців тих ракет,
Щоб нас у кут глухий загнали,
Для себе чорний в них пакет,
Щоб рештки всі запакували.

Нема в ординців тих ракет,
Щоб руки змусили підняти,
І не знайдеться в них тенет,
Щоб неньку з нами в пастку взяти.

Нема в ординців тих ракет,
Щоб ми сказали: «Ми здає́мось»,
Хоч ними роблять й рикошет,
Але парадом ми пройде́мось.

Нема в ординців тих ракет,
Аби незламність нашу вбили.
Собі зламають цим хребат,
А нас зламать – нема в них сили.

15.03.2023 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2023

Чуєш,вітре,забери сумні думки,
Хай з птахами відлетять у вирій.
Забери тривоги, що життя роки
Відпливають з берега мов хвилі.

Як би з вітром хоч на мить у ті часи,
Там де в юності від мрій зростають крила.
Там де очі сяють від краси.
Молоді роки -наші вітрила.

Віднеси журбу , що не здійснилось все.
Швидко не гортай ти днів сторІнок
Ще є час ,вогонь палає ще
Нехай стелиться життя немов барвінок.

Краще обійми , як навесні,
Щоб в душі знов пісня забриніла.
Хай розтане смуток немов сніг,
Розквітає віра і надія.

11.11.22
Автор:Верховчанка
(Людмила Сун-Дун-Чан)

Почуй нас,Боже! Там на небесах.
Помилуй від страждань,
Всевишній.
Почув ти каяття у всіх гріхах,
Ти чуєш молитви навіть не грішних.

Невже ти не зупиниш цю війну,
Утіш в скорботі матерів хоч на хвилину,
Лиш згадку залишив одну,
Бо вже неповернеш дітей в родину.

Невже нести нам хрест за всі гріхи,
Зміни свій гнів через людську зневіру,
Та нам невідомі твої шляхи,
Яку готуєш кару ізувірам.

Ти покарай їх ,Боже,на свій суд
Та в пеклі не загладити провину.
Молитви не почуєш від іуд,
Душі не залишилось і краплини.

Змилуйся Боже хай повернуться живі,
Вже ангелів достатньо біля тебе,
Ті, що стоять за землю у вогні
І поглядають з молитвою на небо.

14.03.23
Автор: Верховчанка
(Людмила Сун-Дун-Чан)

Біля біленької хатинки,
Зібралися три українки,
Навколо їх панує тиша,
На небі світяться зірки,
Десь у нірці пискнула миша,
Дівчатка плетуть сітки́,
Тихенько заспівали
Наші українські пісні́,
Та й гірко засумували,
Адже їхні хлопці на війні.
Потрібно йти спати,
Та їм немає куди поспішати,
Помоляться вони Богу,
Попросять легку дорогу,
Для половиночок коханих,
Хай загояться всі їхні рани,
Від тих ворожих куль,
Хай прилетить зозуля
І накує довге життя,
Щоб закінчилося це кровопролиття!
Хай буде мир і перемога,
В душі солдата розвіється тривога,
Хлопці і дівчата повернуться до рідних,
Проженемо з України негідних!
Закінчили молитись,
Поплакали гірко,
Сплели дівчатка останнюю сітку,
Та й пішли до хати
Нехотя спочивати...

15.03.2023. С.М. Онисенко

#поглядидуші

ПОЧНУ СПОЧАТКУ

Ламали крила, та й не раз, а я літа́ла,
Збивали з ніг, щоб не пішла, та я вставала.
Мені кричали: «Не роби!», та я робила,
Душа боліла від образ – я не скигли́ла.

Шляхи старались перекрить – я обходи́ла,
Старались добре насоли́ть – все пережи́ла.
Старались пам’яті лиши́ть – я не забула,
Старались звуки приглушить, та все я чула.

Старались боляче робить, та все стерпіла,
Старались все в житті зламать – я жить зуміла.
«Не смій ти ворога прощать!», – та я прощала,
«Він не покається, ти знай!», – та я чекала.

Мені казали: «Не шукай!», – та я шукала,
«До серця близько не приймай!», – та я приймала.
«Любов усю не віддавай!», – я віддавала,
«В полові зе́рна не знайдеш!», – я вибирала.

«Очей на підлість всю закрий!», – я не зуміла,
Чекали, щоб мовчала я – не оніміла.
Терпіла біль і далі йшла, бо жить хотіла,
А страх охоплював мене – як лист тремтіла.

Старались кисень перекрить, та я вдихну́ла,
Повітря в груди я набрала і гайнула.
За біль казали наказать – не наказала,
Що Бог запла́тить всім за все я лиш чекала.

Зламати мріють і тепер, та я не дамся,
Казала і кажу́ гнилій душі: «Отямся…».
Усе в житті я віддаю у руки Богу
Й ніко́му ні у чім не перейшла дорогу.

Бувало всяке у житті – я не зламалась,
Душа топилась у сльозах, та я сміялась.
Збирала все по крихті я і по зернятку,
Щоб навіть всьо́му був кінець – почну спочатку!

06.03.2021 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2021
ID: 977073

З ПОЛЯ БОЮ НЕ ВСІ ПОВЕРТАЮТЬ

З по́ля бо́ю не всі повертають,
Повертають додому не всі,
Сво́ї го́лови там і складають
І вмиваються ж бо не в росі.

Клятий вбивця стріляє й стріляє,
Але краю стрільбі тій нема,
Він безжально наш нарід вбиває,
У напрузі роки вже трима.

Ні жалю́ в них нема, ні сумління,
Без різниці куди їм стрілять,
Нам дісталося горе й терпіння,
Ми ніза́що не хочем вмирать.

Гинуть воїни наші щоднини,
В домовинах вертають з війни,
Голосіння і плач всюди лине…
Не вертають і до́ньки, й сини.

Не для ворога всіх їх ростили,
Не для то́го, щоб ворог вбивав…
Скільки цвіту лягло у могили…
Від життя їх ординець звільняв.

З по́ля бо́ю не всі повертають,
Хоч не їхали там помирать…
У сльоза́х всіх героїв стрічають,
Та слізьми́ з домовин не піднять.

02.03.2023 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2023