Виють сирени,
Б'ють міста і села.
Ми пишемо рідні: «Ти як?».
А подумки всіх міцно обіймаємо
І молимось, щоб все було гаразд.
Прохаєм Бога дати нашим хлопцям
Здоров’я й сил, щоб нищити те зло,
Що увірвалося на нашу землю,
Щоб духу й сліду його не було
Лягає сонце спочити
За обрій промінь хова.
На небі барви яскраві,
Мов хто пейзаж малював.
Така краса неймовірна,
Що аж захоплює дух.
Але за мить усе зникне
Бо ніч і зорі вже «йдуть».
Лягає сонце спочити
За обрій промінь хова.
На небі барви яскраві,
Мов хто пейзаж малював.
Така краса неймовірна,
Що аж захоплює дух.
Але за мить усе зникне
Бо ніч і зорі вже «йдуть».
Ви - воїни добра!
Ви - воїни світла!
Ви - наші любі й дорогі захисники!
Ми дякуємо вам за мир у нашім світі!
Хай Бог вас береже від лиха та біди!
Не хоче літо відпускати землю.
Тримається за кущики й траву.
Зеленим кольором малює наостанок,
Щоб не забули ми про цю красу.
Та й осінь теж уперта панна,
Своє нікому не віддасть.
Багрянцем й злотом покрива дерева,
Дощем і вітром з клена лист зрива.
І щоб не думали ми, не гадали,
Що краще осінь чи весна.
Природа в будь-які часи прекрасна
Така мінлива й чарівна.
Кружляв у повітрі кленовий листок
Так повільно спокійно та ніжно.
І на лаву до мене його принесло,
Приземлився і ліг на спочинок.
Від його кольорів так і віє теплом,
Наче, з сонечком він поріднився.
І здалося мені, що це літо нам шле
Свої щирі гарячі привіти.
Час не лікує, щоб не говорили.
Він не притуплює й не забирає біль.
Лише питання в мою душу сіє.
Чому все так? Чому пішла ти засвіти?
Туди тобі дзвонити я не можу та й пошта не працює, зовсім там.
Лиш уві сні чекатиму на зустріч,
Щоб хоч на мить порозмовляти нам.
Час не стоїть на місці, час іде,
Але про тебе я не забуваю.
Ти й надалі в моїй пам’яті живеш,
Завжди ти поруч, я це відчуваю.
Дрібненько сіє дощик на дахи,
На землю свої краплі посилає.
А вітерець розгойдує гілки
І листя все додолу обриває.
І лиш дубки у цей похмурий час
Своєю теплотою гріють нас.
Похмурий день у гості завітав.
З моквицею прийшов, щоб змити трохи бруду.
І сірим стало все навколо нас,
І холод пробирає людську душу.
Розкривши парасольки від дощу.
Зі смутком у очах блукаєм містом.
А так хотілося б вернути в ту красу,
Де було б тихе мирне літо.
Плаче дощ за нашими воїнами,
Плаче серце та плаче душа.
Скільки болю і скільки розпачу,
Не повернуться більше назад.
Їх життя обірвалося в розквіті,
Купа планів, нездійснених мрій.
Не обійме більш тата донечка,
Мати сина чека лиш у сні.
Невимовний біль охоплює,
Сльози ллються потоком гірким.
Як же хочеться жити у спокої,
Де всі рідні здорові й живі.
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
